Національно-визвольна боротьба українського народу підчас Другої світової війни ще й надальше зганяє сон із очей нашим сусідам -«вороженькам». Важко їм було передбачити, що вбивши тіло наших героїв, символи героїв залишаться для них ще більш небезпечними, ніж були за життя. Тому немає в них міри чи ліку у фальшиво-злобно спрепарованих наклепах на провідників цієї боротьби, якою годують своїми сенсаціями жадібний світ. Тому я, як одинокий ще оставшись в живих старшина «Нахтіґаля», почуваюсь до обов'язку сказати своє слово.

25 лютого 2010 р. Європейський парламент прийняв резолюцію відносно ситуації в Україні, в якій заявив про те, що: Глибоко шкодує з приводу постанови колишнього Президента України Віктора Ющенка посмертно нагородити Степана Бандеру, провідника Організації Українських Націоналістів (ОУН), яка співпрацювала з нацистською Німеччиною, званням “Національного героя України” та “сподівається у зв’язку з цим, що нове українське керівництво перегляне такі рішення і зберігатиме відданість європейським цінностям".

Оформлення України як держави дозволило вчорашнім членам ОУН заспокоїти себе досягненням головної цілі боротьби. З’явилися підстави для відпочинку та "просто життя", Життя без боротьби та постійного напруження сил. Далися взнаки довгі роки змагань, вік та здоров’я. Головною ж помилкою, якої припустилися затяті вчорашні бійці, стала втрата Ідеалу, якому необхідно служити. Втрата Ідеалу не тільки для себе, але і для молоді, яка мала той ідеал отримати з рук лицарства і нести у майбутнє як основну , незмінну в часі і просторі цінність нації.

Феномен Четвертої хвилі української діаспори має економічні причини, проте його призначення і перспективи треба шукати в площині цивілізаційних переходів і масштабних соціально-політичних трансформацій.

Національна ідея стоїть в ряду національних святинь, віри, конституції, гімна, герба, прапора. Всі вони є інструментами суспільних та державних зв'язків і становлять кістяк національної культури. Національна ідея - немов мозок того кістяка; її життєдність має розгорнений (описовий), стислий (тези) й концентрований (гасла) види.

Той факт, що народ, який століттями мріяв і виборював свою державність, здобув її мирним шляхом, досить довго формально виконував функцію загальнонаціональної ідеї, трансформуючись у послідовність завдань, які логічно з нього випливали: необхідність мирно розпрощатися з СРСР, утвердитися на міжнародному рівні, створити інститути державної влади та політичної системи і, нарешті, почати розбудовувати громадянське суспільство. Упродовж усього цього періоду ми жили на дивіденди ідеї державної незалежності, але настав час сформулювати нові загальнонаціональні цілі, які матимуть загальновизнану цінність упродовж кількох прийдешніх десятиліть.

Сьогодні ідуть широкі дискусії про місце націоналізму у поточному політичному процесі. Провідними гравцями у політичній боротьбі сьогодні є партії. А чи потрібна націоналістам партія? «Partia» з латинської означає «частина». Для націоналістів же найвищою цінністю є нація. Національні інтереси важливіші за інтереси партій, кланів та регіональних еліт. А міжпартійна війна часто виходить за рамки політичної конкуренції і руйнує основи державності.

Якось образливо чути, що національною ідеєю українців є добробут. Усяке в нашій історії траплялося — Хмельниччина, Коліївщина, отаманщина, партизанщина і, врешті-решт, Помаранчева революція, — різні прапори, транспаранти, корогви, але на жодному не було написано «Добробут». Та й навіть нічого схожого: воля, незалежність, віра, помста, навіть демократія — але не добробут. І справа тут не тільки в Україні — ми просто не можемо уявити собі націю, яка одностайно підіймається на війну за добробут.