Третє березня – день народження “Нової української хвилі”
Дорогі наші читачі, дорогі земляки! 3 березня у приміщенні Генерального консульства України в Нью-Йорку відбулася презентація громадської організації “ Нова українська хвиля” та її інтернет-видання.
Яких висновків треба дійти Україні? Перш за все, визначитися з стратегією подальшої "холодної війни" між своїми двома частинами (подібними до російських, "вчорашньої" та "завтрашньої") - боротьба буде надзвичайно складною. Годі чекати послаблення міждержавних стосунків - Путін у Кремлі для України однозначно означає погіршення, хто б не очолював Українську державу, бо Путін неодноразово підкреслював, що вважає Україну не більш ніж штучним утворенням внаслідок "найбільшої геополітичної катастрофи ХХ ст." - повалення СРСР.
У той же час, "вчорашнім" росіянам і українцям можна сподіватися на більш тісну взаємодію. Проросійським громадянам України буде "зелене світло" у руйнуванні української ідентичності.
На сьогодні в Україні сформувалася реальність, яка не задовольняє нікого. Ані бідних, які ледь животіють, ані багатих, котрі почуваються у бідній країні не дуже комфортно і надійно, виступають інвесторами розвинених європейських країн, приховують свої капітали і весь час борються за вплив на владу, бо його втрата майже неминуче спричиняє втрату капіталів. Ані людей середнього достатку, бо їхній стан не є стабільним, і вони не мають ефективних механізмів забезпечення реалізації своїх інтересів. Однак ні в кого немає достатніх сил для змін.
Відомо, що до влади всі можновладці набирають людей, які чимось поді-ляють погляди президента (прем”єра), оскільки саме вони будуть запроваджувати його ідеї в дію. В країнах, де сильні парламентські партії часто трапляється, що до влади потрапляють люди, які б краще залишились десь в „тіні”, аніж виходити „на світло”. Так трапилось, що ліберальна партія в канадській провінції Онтаріо призначила на посаду міністра освіти (1995 р.) людину, яка не мала навіть атестату зрілости.
Результати цих виборів для українців – це новий шанс. Такий висновок я зробила написавши статтю для найбільшої англомовної газети Грузії GEORGIA TODAY. Коли мені сказали, що цей випуск газети буде присвячений виборам в Україні і попросили написати статтю на цю тематику я задумалася. Про що ж писати? Виливати свої страждання через те, що Янукович – Президент України і бідкатися як в нас все погано чи написати суху аналітичну статтю не вдаючись в сентименти.
На початку дев’яностих років минулого століття багато країн світу поглинула фінансова криза. Здавалося, ключові фінансові гравці мали б побачити всі слабкі місця системи і захистити її від ще одного подібного колапсу. А економічна наука наче досягла свого апогею. Але більшість країн світу вдруге наступили на ті самі «граблі» у першому десятилітті нового століття – сьогодні маємо другий обвал світової фінансової системи. Виходить, що світ навчився ефективно управляти фінансовим капіталом, але раз на десять років щось не спрацьовує. Значить фінансовий капітал більше не дає гарантії стійкості суспільства. Можливо, настав час навчитися оперувати іншим капіталом - соціальним.
Політичними "ток-шоу" програми за участю українських політиків назвали недарма. "Шоу" англійською означає "показувати". Тож ті програми є "показами" українських політиків. Замість того, чим вони насправді повинні бути - нагодою поставити гострі, конкретні запитання політикам щодо їхньої діяльності - вони перетворилися на видовища, що маніпулюють багатомільйонною телеаудиторією.
Порівняння України з Польщею XVIII сторіччя, яке нещодавно зробив відомий американський політолог Збігнєв Бжезинський, є дуже показовим. "Мене охоплює депресія, коли я спостерігаю за чварами у демократичному, пронезалежницькому таборі керівництва України, за внутрішніми міжусобицями та інтригами, які відкривають двері сторонньому гравцю маніпулювати внутрішньою політикою в Україні.
Звідки взялись міфи про те, що Донбас є проросійським та непатріотичним? Чим далі, тим більше я прихожу до висновку, що це є свідома вигадка деяких українських націонал-демократів. Цей міф є для них універсальною індульгенцією, за допомоги котрої вони виправдовують свою нездатність сконструювати справді нову сучасну національну ідею, яка була б придатною для застосування в сучасній «великій Україні» від Карпат до Дону, а не лише для кількох західних областей.
Історик Ярослав Грицак викладав у Гарвардському та Колумбійському університетах. Коли слухаєш його, то починаєш вірити, що буває історія, яка не працює на кон’юнктуру, не мімікрує під потреби часу, не займається міфотворчістю та літературним шахрайством. Панові Грицаку вдається писати історію без видимих ознак етноцентризму.
Для конкретної будуючої бесіди треба шукати спільний знаменник. Не потрібно і не корисно у творчій дискусії лаятися чи насміхуватися. Це тільки загострює пристрасті. Рівнож подавати виїмкові випадки, де російськомовні приносять користь Україні, не допомагає у розвязанні основного питання.
Дорогі наші читачі, дорогі земляки! 3 березня у приміщенні Генерального консульства України в Нью-Йорку відбулася презентація громадської організації “ Нова українська хвиля” та її інтернет-видання.
Читати далі...
Порівняння України з Польщею XVIII сторіччя, яке нещодавно зробив відомий американський політолог Збігнєв Бжезинський, є дуже показовим. "Мене охоплює депресія, коли я спостерігаю за чварами у демократичному, пронезалежницькому таборі керівництва України, за внутрішніми міжусобицями та інтригами, які відкривають двері сторонньому гравцю маніпулювати внутрішньою політикою в Україні.
