DataLife Engine > --- > Збереження національного обличчя діаспори, сьогодні, завтра, через 25 років.

Збереження національного обличчя діаспори, сьогодні, завтра, через 25 років.


28 грудня 2016. Разместил: myroslava

  Мирослава Роздольська,
Збереження національного обличчя діаспори,  сьогодні, завтра, через 25 років.
Якось весною зустріла знайому з наших західних областей із чотирьохрічною
донечкою. Дівчинка радісно розповідала, що іде “на день рождения к бабушке”.  Батьки сором’язливо пояснили - “ходить у російський дитячий садочок”. Бо таких дошкільних закладів, як грибів після дощу у Брукліні, на Статен Айленді, а своїх українських нема.

З одного боку асиміляція в англомовному середовищі, з іншого - затягування в “рускій мір”, тих, хто живе у містах подібних Бруклину, де посeляються вихідці з колишнього Радянського Союзу.  

Чи маємо можливість за таких обставин зберегти українську діаспору зі своїм національним обличчям, через 20-25 років. А може вона взагалі не потрібна і зникне, як німецька чи французька, які мають свої сильні держави?

 Аналізуючи міграційну ситуацію  в Україні, коли сотні тисяч українців покидають Батьківщину у пошуках праці, кращого життя, відомий український письменник Юрій Андрухович, пише: “…залишається сподіватися, що майбутня успішна нація зароджується поза кордонами своєї країни. Можливі такі історичні перверсії? Чому б і ні? Екстериторіальна Україна, що складатиметься з мільйонів приватних і сильних Я? Влаштованих у житті, освічених, заможних іголовневільних?

 Щоб почуватися вільним, треба мати знання –тобто володіти духовним кодом нації, яким в першу чергу є мова. Утримати двомовність в Америці надзвичайно складно. Ми зберігаємо підтримуємо принесену з собою цю найважливишу субстанцію духовної території - мову, фактично, допоки живе те перше покоління прибулих. Так сталося з повоєнною еміграцією минулого століття, яка духовно була набагато сильнішою, аніж теперішня.

 У 70- роках минулого століття,  Владика В. Лостен який був назначеиий новим епархом Стемфордським спробував служити Літургію у церкві св. Юра на Мангетині, англійською, бо сам майже не володів українською. Покоління тих стовпів українського духу, якими були емігранти повоєнних років, не дозволили  цього зробити. І уже через кілька років Владика достатньо добре володів українською.

 Сьогодні нова еміграція також є великою зміцнюючою силою діаспори. Завдяки своїй чисельності наші  протести, звернення мають значно більший вплив на Американський Уряд, Конгрес щодо їх рішень допомоги Україні, аніж могли б вони бути, якщо  б не було цього припливу нових сил.

 Майдан, війна змобілізували українців по всьому світу. Боротьба за незалежність від московського окупанта піднесла на інший рівень і усвідомлення своєї ідентичності та збереження її. Водночас, цей історичний відрізок часу дуже чітко показав, що діаспора є невід’ємною частиною України, і що вона їй дуже потрібна і для її збереження та розвитку потрібна велика праця.

 Ця  праця сьогодні до великої міри є спонтанною, вона часто-густо лежить на плечах ентузіастів. Вона не скоординована. Вона не має жодної стратегії. Час подумати про те, щоб випрацьовати цю стратегію розвитку на найвищому державному та громадсько-політичному рівні. Для Українського Конгресового Комітету Америки пріорітетною мала б стати програма, спрямована саме на інвестиції в майбутнє нації, через підростаюче покоління. Саме ці інвестиції зроблять це покоління вільними.

 Кожна нація у світі має своїх батьків, які освячували цей шлях до волі, до незалежності. У більшості своїй -це воїни, які захищали чи завойовували нові території.  Українська нація має Батька – поета, який нашу територію окреслив як духовну субстанцію. Саме так, як про це каже Біблія: “Першим було Слово і Слово було Бог”. В час загрози демократії і цілісності нашої держави ми побачили, якою великою є ця духовна українська територія.

 За цю українську тереторію війна ведеться давним-давно. Інформаційна, релігійна, геноцидом-голодомором. Два роки тому, як тільки в боротьбу вступили сили, готові протистояти “рускому міру”, війна ця перейшла у стан відкритої воєнної агресії. Нині зрозуміло усім, що ведеться вона не за розширення географичних кордонів, а за впливи на уми, на спосіб мислення. У Сполучених Штатах, вона також в активній фазі через засоби масової інформації, соціальні мережі, і навіть, як бачимо, через шкільні та дошкільні заклади.

 

 На початку цього нового академічного року, під патронатом Всеамериканського об’єднання “Нова Українська Хвиля” відкрилась нова суботня школа-світличка “Нова Хвилька” у Брукліні, до якої батьки записали понад сімдесять дітей. Це переважно діти початкових класів. Бачимо, що тут, у Нью Йорку, як і по всій Америці маємо надзвичайно великий потенціал. Щоб зберегти його потрібна тісна співпраця всіх інституцій і особливо з церквою. Чому?

Бо у багатьох містах в діаспорі церква є єдиним майданчиком постійної зустрічі громади.  Бо з часів Митрополита Андрія Шептицького церква мала ключовий вплив на формування національної свідомості.

Проте нині можемо спостерігати, як у деяких парафіях церковні провідники бояться співпраці з громадою. Бояться через надто велику прив’язаність до матеріального, через страх втратити пожертви, які перенаправляються не тільки на церковні потреби, а й на національні, чи просто стають виявом милосерддя для потребуючих, ранених, родин загиблих. Цей відступ від основних біблійних заповідей віддаляє дуже багато думаючих людей, свідомих українців від такої церкви. І задля порозуміння треба знайти формат співпраці, адже це майбутнє як і громади,так і самої Церкви.

Із виступу на Конгресі УККА, 24 вересня 2016 р.