Третє березня – день народження “Нової української хвилі”

Дорогі наші читачі, дорогі земляки! 3 березня у приміщенні Генерального консульства України в Нью-Йорку відбулася презентація громадської організації “ Нова українська хвиля” та її інтернет-видання.

[Відео дивіться ТУТ]

Міжнародна науково–практична конференція «Українська діаспора – джерело утвердження позитивного образу України у світі» відбулася у Стемфорді 20–21 вересня 2008 року

 
  Головна  
 

КАЛЕНДАР
«    Листопад 2009    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
 

ОПИТУВАННЯ

АРХІВ
Березень 2019 (1)
Березень 2017 (1)
Січень 2017 (1)
Грудень 2016 (5)
Жовтень 2015 (2)
Березень 2015 (1)
   
 
  Меридіани : «Італійський синдром»: Жертви  
 
   
 
 
   
 
Після двадцяти років подружнього життя сім’ю івано-франківців розлучило нелегальне заробітчанство в Італії: дружина залишила чоловіка, син повстав проти батька, голова розбитої сім’ї ризикує опинитися ще й без даху над головою.

Кількість розлучень на Івано-Франківщині, як свідчить невблаганна статистика, почала зростати в середині дев’яностих років, і ось уже кілька останніх років поспіль в області реєструється понад чотири тисячі розірваних шлюбів щорічно. Соціологи, досліджуючи проблему розлучень на Галичині, прийшли до висновку: однією з головних причин того, що почали розбиватися сім’ї, стала так звана четверта хвиля трудової міграції — масове заробітчанство галичан.

За даними неофіційної статистики, найчастіше подружні стосунки розриваються в сім’ях, в яких наважилися податися на закордонні заробітки жінки. Жіночу роботу прибиральниці та прислуги найлегше знайти в Італії — у цій країні, за даними італійського генконсульства України, кількість жінок серед українських заробітчан становить 92 відсотки.

Нелегальне становище, важка робота, розрив родинних зв’язків, відірваність від батьківщини, а разом з тим фінансова незалежність і переоцінка колишніх цінностей — все це дуже часто призводить до виникнення в заробітчанок психологічної залежності від чужої країни, котра годує і дає роботу. Вдома їм тяжко адаптуватися, повернутися в сім’ю, і вони знову їдуть на заробітки. Цю біду українські психологи вже охрестили «італійським синдромом». Жертвами цієї соціальної недуги стають сотні мешканців області…

…Історія цієї івано-франківської сім’ї, яку розлучило італійське заробітчанство, страшна своєю типовістю. Більше того, у подружньому житті Олега та Ольги, ніби в маленькому дзеркальці, можна розгледіти всі ті великі саморуйнівні зміни в українському суспільстві, які тривають у державі вже другий десяток років.

Вони познайомилися в романтично-революційні, «перестроєчні» часи — наприкінці вісімдесятих. Він — ветеринар з відомої у місті професорської родини, вона — бібліотекарка з приміського села, але зі столичною вищою освітою. Олег любив свою роботу, вважаючи її такою ж необхідною, як і сільське господарство загалом, з задоволенням їздив колгоспними фермами і вірив у пропаговану в той час потужність радянської економіки. Але, як істинний галицький інтелігент, він сподівався на українську самодостатність, мріяв про незалежність і неодмінно ходив на недозволені мітинги під забороненими синьо-жовтими прапорами. Він також радів з можливості слухати дисидентські промови і читати заборонених авторів, книги яких видавалися під час горбачовської «перестройки» і потрапляли мізерним тиражем у бібліотеки. На хвилі зацікавленості невідомою раніше літературою у Олега й відбулося знайомство з бібліотекаркою Олею.

Коли вони надумали жити разом, обидва були уже в зрілому віці: йому за тридцять, вона — на чотири роки молодша. Через антирадянський нонконформізм, такий властивий галицьким «вісімдесятникам», Олег та Оля вирішили не реєструвати одруження у сільраді і жити не узаконеним ще тоді цивільним шлюбом, без штампів у паспортах. На подружнє життя попросили благословення у священика, відвідавши монастир у Дорі.

У приміському селі теща, яка останнім часом сама, без чоловіка, котрий покинув сім’ю, виховувала Олю, приязно прийняла зятя і ще в 1989 році прописала його у будинку. Лише через п’ять років, перед народженням другого сина, Олег та Оля офіційно зареєстрували шлюб. На той час вони уже пізнали всі несподівані труднощі перших років української незалежності: знецінення грошей, тривалі затримки заробітної плати, розвал економіки і недофінансування бюджетної сфери. Система зооветеринарного постачання, в якій працював Олег, руйнувалася, як він підозрював, не без участі тодішнього керівництва. Попереду окреслювалася безрадісна перспектива безробіття. Ольга на прикрі зміни зреагувала першою: залишила роботу в бібліотеці і стала торгувати на базарі, куди вже протоптали стежку сотні колишніх працівників франківських підприємств, що призупинили виробництво. До фінансової скрути, яку переживала сім’я, додалася родинна трагедія: ошпарившись кип’ятком, від опіків помер менший, річний, син Олега та Олі. Можливо, під впливом цих всіх обставин відтоді для матері найважливішим життєвим орієнтиром стало матеріальне благополуччя старшого сина, Дмитра. І коли малий уже почав ходити до школи, Ольга несподівано оголосила про свій намір поїхати на закордонні заробітки.

Дослідники четвертої хвилі трудової міграції висловлюють припущення, що масовий виїзд на закордонні заробітки із Західної України саме жінок пояснюється тим, що вони традиційно більше згуртовані довкола церковних общин та громадських організацій. Але практика свідчить, що основним рушієм заробітчанства стали новітні галицькі базари середини 90-х. Тут формувалися нові суспільні інтереси та цінності, тут набувався новий досвід заробляння грошей, випробовувалися нові методи забезпечення матеріального достатку, який уже почали вважати основним показником благополучної сім’ї.

Поїздки на оптові ринки в Одесу і перепродаж турецького товару на франківському базарі дозволяли перекупникам зі ста доларів «наварити» щонайменше 250. Але чутки про щедрих роботодавців за кордоном, які готові платити за просту, але непрестижну в Європі роботу по догляду за старими та немічними, викликали бажання заробити відразу і багато. У березні 1998 року шестеро базарних перекупок, серед яких була й Ольга, вирішили виїхати до Італії і залишитися там на нелегальній роботі.

Олег на прохання дружини зайняв її торгове місце на базарі, доглядав малого сина і хвору тещу, яка після того, як зламала ногу, мала клопоти зі здоров’ям і часто змушена була лягати до лікарні. Ті ж таки дослідники проблем галицького заробітчанства стверджують, що виїзд на заробітки саме дружини є сигналом про сімейні негаразди, спричинені віковою чи фінансовою кризою, і в таких випадках сім’я здебільшого розпадається. Мовляв, тоді виникає загроза, що самотній чоловік шукатиме собі розради в пляшці чи в чужих жінках. Можуть з’явитися непорозуміння із дітьми, з якими батькові не завжди вдається знайти спільну мову через традиційну чоловічу замкнутість. Треба сказати, що впродовж перших двох років перебування дружини на заробітках Олег успішно спростовував всі ці тези власним прикладом. Він, як то кажуть, не спився і не скурвився, продовжував працювати і заробляти на прожиття, влаштував сина у секцію плавання, де той одразу почав показувати прекрасні результати, мив підлогу у палаті лікарні, де лежала хвора теща, навчився готувати котлети та варити борщі. В обумовлений час він разом із сином та тещею ходив до сусідів, до яких телефонувала Оля з Неаполя. Вона просила ще трошки потерпіти, казала, що боїться зараз повертатися, бо тут нелегалів депортують, а вона ще достатньо не заробила. Часом з Італії приходили посилки з одягом та солодощами для сина. Так тривало довгих два роки.

Коли Оля повернулася, у неї проявилися ознаки того психічного розладу, який тепер називають «італійським синдромом». Вона не могла знайти собі місця в суспільстві, яке викинуло її спочатку на базар, а потім — за кордон. Ідеалістичні міркування Олега про цінності, які є вищими за матеріальні, уже не справляли на неї враження. В Ольги вже були інші життєві цілі, вона говорила про платне навчання для сина і про те, що достатньо оплачуваної роботи тут не знайде. Чужа країна, з якої її депортували, продовжувала міцно тримати заробітчанку на прив’язі. У 2000-му році, змінивши в РАГСі прізвище, Ольга знову поїхала в Італію за туристичною путівкою і залишилася там працювати.

Другий від’їзд Ольги став початком остаточного розриву подружніх стосунків. Ще кілька років гострі кути такого сімейного життя якось згладжувала її мама. Але після смерті тещі Олег залишився наодинці з усіма домашніми клопотами та відсутністю будь-якої підтримки і розуміння. В телефонних розмовах із дружиною-заробітчанкою він говорив про складний підлітковий вік Дмитра, якому потрібна увага обидвох батьків. Але Ольга свою материнську любов проявляла тільки в один спосіб: надсилаючи пакунки з подарунками для Дмитрика. Під час коротких приїздів додому виконувала всі його забаганки в крамницях. У підлітка з’явилося декілька мобілок, фотоапарат, комп’ютер. Роль батька, як вихователя без «пряника», була зведена нанівець. На вимогу дружини Олег відмовився від пропозиції віддати Дмитра як перспективного спортсмена-плавця у школу олімпійського резерву в Броварах. Хлопець, так би мовити, відбився від рук, почав ставитися до батька як до невдахи, не здатного забезпечити сім’ю, і почав виявляти відверту ворожість до нього.

«Останнім часом, коли вона приїжджала до села на кілька тижнів, вона весь час проводила тільки із сином, говорили про щось своє, мене вони повністю ігнорували, — нарікав у розмові з репортером „ГК“ чоловік. — А потім я почув, як їй дзвонить якийсь чоловік з Італії, і по тому, як вона щебетала по телефону, зрозумів, що у неї хтось там є».

Підозри Олега про те, що дружина остаточно вирішила порвати з ним стосунки, підтвердилися торік, коли під час короткого приїзду на Івано-Франківщину Ольга подала заяву до суду про розлучення. Попри протести чоловіка, суд навесні цього року виніс рішення про розірвання шлюбу.

Але на цьому Олегові нещастя не закінчилися. Через півроку до суду надійшла ще одна позовна заява — від батька Ольги, який останні двадцять років не жив із сім’єю і навіть не був присутній на похороні дружини, про виселення з будинку колишнього зятя. «Я відчуваю, що мене просто використали, — говорив у розмові з журналістом Олег. — Дочекавшись повноліття сина, вона розірвала шлюб і хоче позбавити мене житла. Але я поховав з цієї хати сина і людину, яку називав мамою. Піду звідси тільки туди, де вони, — на цвинтар».

Нещодавно Івано-Франківський міський суд відмовив у задоволенні позову про усунення перешкод у здійснені права власності та виселення. Але, як стало відомо, це рішення тепер оскаржується адвокатом заробітчанки в Апеляційному суді. «За гроші я в цій країні все зроблю», — пригадує чоловік слова Ольги, сказані йому в останній розмові. І з тривогою очікує виклику до суду.


P. S. З етичних міркувань імена осіб, згаданих у публікації, змінені.

Автор: Богдан СКАВРОН


Джерело: http://kolomyya.org
 
 
 
Dear visitor, you went to the site as an unregistered user. We encourage you to register or enter the site under your name.
 
   
 
 
   
   
   
 
 (голосів: 0)
| Переглядів: 2615
 [Друк]
 
     
TOП НОВИН

РЕКЛАМА