Третє березня – день народження “Нової української хвилі”

Дорогі наші читачі, дорогі земляки! 3 березня у приміщенні Генерального консульства України в Нью-Йорку відбулася презентація громадської організації “ Нова українська хвиля” та її інтернет-видання.

[Відео дивіться ТУТ]

Міжнародна науково–практична конференція «Українська діаспора – джерело утвердження позитивного образу України у світі» відбулася у Стемфорді 20–21 вересня 2008 року

 
  Головна  
 

КАЛЕНДАР
«    Жовтень 2009    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 

ОПИТУВАННЯ

АРХІВ
Березень 2017 (1)
Січень 2017 (1)
Грудень 2016 (5)
Жовтень 2015 (2)
Березень 2015 (1)
Жовтень 2014 (3)
   
 
  Культура : Велика нічия  
 
   
 
 
   
 

Дискусії про те, чим була для українців перемога у Другій світовій війні і чи взагалі вона була, зазвичай активізуються до чергового ювілею, напередодні 9 травня.

При цьому сучасні прихильники ідеї "Великої Перемоги" не гребують кидати у вир дискусій ветеранів Другої світової війни, намагаючись за спинами старих людей заховати не лише власну некомпетентність, але й злочини комуністичного режиму, вчинені ним до, під час та після цієї страшної війни.

Спокійна, позбавлена істеричних нот дискусія має шанс відбутися щойно на певній хронологічній відстані від "святого дня".

У цій неювілейній статті розглянемо, яку роль виконувала "Велика Перемога" в радянські часи, чому вона настільки важлива для сучасної Росії і, врешті, чи потрібна вона українцям.

Змучені тривалою та кривавою війною народи у 1945 році справді хотіли вірити у перемогу. У те, що подоланий нацизм був втіленням усього зла на Землі і після перемоги над ним настане торжество добра і справедливості.

Тривалий час ніхто не хотів помічати, що робить сталінський режим у "визволеній" ним Східній та Центральній Європі.

Відкрити вільному світові очі наважився у 1946 році Вінстон Черчилль, на той момент вже екс-прем’єр Великої Британії і екс-союзник Сталіна. У своїй промові у Фултоні він закликав не припиняти боротьби: замість "спочивання на лаврах переможців" Захід має готуватися до нової війни із непереможеним злом.

Так почалася холодна війна, яка поставила під сумнів остаточність перемоги 1945 року. Тому на Заході завершення Другої світової, падіння Третього рейху та його союзників вшановували без зайвої помпезності як день пам’яті загиблих.

Зовсім по-інакшому відзначали завершення війни у Радянському Союзі та підконтрольних йому країнах.

День Перемоги, призначений не точно в річницю капітуляції Німеччини, а днем пізніше — 9 травня (очевидно, для виокремлення ролі СРСР у подоланні Німеччини та привласнення перемоги над нею) — став головним державним святом.

Поступово це свято відсунуло на задній план навіть 7 листопада — річницю Жовтневої революції, до того найперше і головне свято радянських комуністів.

Сама війна, представлена як Велика Вітчизняна, стала наріжним міфом СРСР. Міфом, завдання якого було націотворче — послужити основою формування радянської ідентичності, а в перспективі й радянського народу.

Його складовими були тези про масовий патріотизм і жертовність в ім’я радянської Батьківщини, небачена мобілізація всіх "радянських" людей у боротьбі зі страшною загрозою, месіанський похід на захід з метою визволення Європи.

Велика Перемога — останній могутній акорд міфу, адже вона підтвердила правильність обраного радянським керівництвом курсу, могутність та нездоланність комуністичної влади.

Своєрідною підготовкою для його тотальної суспільної інсталяції стали 1920-1930-ті роки, коли масово винищувалися всі, хто не вписувався в образ "радянської людини" і думав самостійно.

Зачистку для сприйняття нового міфу довершили перші місяці війни. Кілька мільйонів солдатів, що не бажали захищати СРСР, не вважаючи його своєю батьківщиною, потрапили в полон і згодом були знищені в німецьких чи радянських таборах.

Їм на зміну прийшло нове покоління значно краще опрацьованих радянською пропагандою, тих, хто менше пам’ятали жахи попереднього десятиліття і безпорадність перших днів війни.

Крім того, ці люди на той момент вже бачили реальні жахи нацистської окупації, а тому не вірили у визволення німцями. З посиленням німецького окупаційного режиму та перемогами Червоної армії кількість лояльних до радянської влади громадян постійно зростала і перейшла далеко за межу довоєнного періоду.

Обставини воєнного лихоліття створили ідеальні умови для формування нової радянської ідентичності. Мільйони людей різних національностей опинилися в Червоній армії, змушені розмовляти однією мовою, відрізані від зовнішнього світу, щоденно оброблялися політруками, які формували в них нову радянську свідомість, нові цінності.

Важкі спільні переживання, ситуації, що постійно межували між життям і смертю, наявність спільного ворога, який неодноразово демонстрував свою нелюдську сутність, відчуття спільної місії створювали найкращі умови для такого завдання.

Армія стала плавильним казаном, з нього представники різних націй мали вийти єдиним радянським народом. І можна ствердити, що бодай частково вона виконала це завдання.

Сьогодні, через багато років після падіння Радянського Союзу, саме ветерани війни залишаються найбільш консолідованою та артикульованою прорадянською групою в будь-якому пострадянському суспільстві.

"Велика Перемога" стала реабілітацією радянської влади за вчинені жахливі злочини, перетворила почуття страху до ката Сталіна в почуття подяки до вождя і захисника.

За межами Союзу вона більше посприяла становленню прорадянських настроїв у світі після війни, як усі спецоперації Комінтерну разом узяті.

"Велика Перемога" виконувала ще одну важливу функцію для радянського керівництва після Сталіна — легітимізувала владу, надавала їй необхідного героїчного ореолу. Адже після сталінських чисток не залишилося соратників Леніна, людей, освячених участю в Жовтневій революції.

Міф "Великої Перемоги" продовжував жити і після падіння СРСР. У кожній колишній його республіці, а тепер уже незалежній державі справно відзначається чергова річниця 9 травня.

60-літній ювілей завершення війни, який проходив у Москві в 2005 році, засвідчив, що для російського керівництва це не лише данина традиції чи певна історична інерція. "Велика Перемога" знову стала центральним положенням нової державної ідеології Кремля.

Росія йшла на дипломатичні скандали, захищаючи "святу пам’ять про Перемогу", нещадно критикувала усі намагання переглянути застарілу радянську концепцію війни. Нещодавно вона навіть заявила про можливість прийняття спеціального закону, який карав би усіх, хто спробує поставити під сумнів "Велику Перемогу".

При цьому невідомо як, але чинність нового закону мала б поширюватися на всі пострадянські країни. Останній момент є надзвичайно важливим — він свідчить, що Росія не просто реанімує старі історичні міфи, але й намагається їх активно експортувати.

Реанімація концепції "Великої Перемоги" є лише одним із елементів нової політики Кремля, суть якої — відновлення російського впливу на пострадянському просторі. Для цього використовується все: і енергетичний шантаж, і наявність російськомовного населення, і навіть факт володіння ядерною зброєю.

Не останнє місце в цьому арсеналі відводиться так званій "спільній історії", центральними пунктами якої є концепти "Великої Вітчизняної війни" та "Великої Перемоги".

Їх широка пропаганда засобами кіно, телебачення, літератури має утримувати народи колишнього СРСР в орбіті російського впливу. Спільне героїчне минуле — стати платформою для формування (чи утримання) потужного проросійського лобі в незалежних державах.

Ще одна місія "Великої Перемоги" — відсунути у тінь велику поразку, якою закінчилася для СРСР "холодна війна", забути її, викинути на смітник історії разом зі "страшними роками єльцинської демократії".

Це важливе завдання для влади, яка вважає розвал Союзу найбільшою геополітичною катастрофою в історії, а свою силу черпає з минулого "країни, з якою всі рахувалися".

Отож, міф про "Велику Перемогу" виконує не просто певну гуманітарну функцію — він розглядається як важливий інструмент відновлення геополітичного впливу Росії.

Із його застосуванням практично не виникає проблем у більшості пострадянських держав, за винятком прибалтійських. Останні, вплив на які із їх вступом в НАТО та ЄС суттєво обмежився, зумисно демонізуються російськими ЗМІ і відіграють потрібну для Росії роль страшного прикладу "перегляду історії".

Незрозумілим за останні роки стало становище цієї концепції в Україні. З одного боку, тут досі на державному рівні відбувається відзначення чергових річниць перемоги, українські ЗМІ справно ретранслюють на свою батьківщину потоки російської пропаганди, телеканали пропонують глядачам великий вибір фільмів, які демонструють героїзм радянського/російського народу.

Лише зовсім нещодавно зусиллями істориків усунуто радянську термінологію зі шкільних програм, в яких Друга світова війна замінила врешті Велику Вітчизняну.

Проте на "Великій Перемозі" досі — священне табу. Підвести підсумки Другої світової війни в Україні і назвати їх перемогою серйозні історики не наважуються. Тому, напевно, в нашій країні досі немає узагальнювальних наукових робіт про війну.

Натомість у публіцистиці розроблено основні положення "Великої Перемоги» по-українськи — Україну визволили, врешті об’єднано всі її землі, вона стала суб’єктом міжнародної політики як член-засновник ООН. Отож по порядку:

"Україну визволили" — так, але лише від німецьких окупантів. Після того, як наші землі залишив останній вояк вермахту, Україна не стала незалежною, для цього знадобилося ще майже півстоліття боротьби.

В Україні не реалізовувався генеральний план "Ост" чи Голокост, але продовжилися започатковані в 1920-1930-ті роки репресії, які забрали життя сотень тисяч наших земляків.

Україна залишалася інтегральною частиною тоталітарного СРСР, де не існувало свободи слова та думки, по суті не було виборів, переслідувалися інакомислячі, утискалися чи повністю ліквідовувалися церкви, не могли діяти жодні, альтернативні до комуністичної, партії чи громадські об’єднання. Чи можна назвати таку країну вільною?

"Об’єдналися всі українські землі". Сталін кроїв кордони не України, а Радянського Союзу чи навіть всієї Східної Європи. Внутрішній поділ в межах його імперії виконував виключно адміністративні функції.

Саме тому він з абсолютною байдужістю поставився до ініціативи Хрущова приєднати до УРСР українські етнічні терени Холмщини, що опинилися в межах нових кордонів Польщі. Через те робити сьогодні із Сталіна автора української соборності є в край некоректно і навіть цинічно.

"Україна стала членом ООН" — але чи це означало, що Україна стала суб’єктом міжнародних відносин? Ніколи не було жодної самостійної зовнішньої політики УРСР, а за винятком короткого періоду існування декоративного МЗС, не було навіть інструмента її реалізації.

Україна за час своєї повоєнної "міжнародної суб’єктності" не підписала жодних міжнародних угод, не розробила жодних міжнародно-правових актів в рамках ООН.

Проголошену у 1991 році незалежну Україну одна за іншою почали визнавати країни світу, встановлювати із нею дипломатичні відносини. Жодна із них не покликалася на попередній досвід дипломатичних відносин — його просто не було. Відновлена держава розпочала формування власного дипломатичного корпусу, якого станом на 1991 рік теж не було.

Чи можна говорити про перемогу у війні з погляду країн Заходу? Головними цілями, окресленими в Атлантичній хартії 1941 року, були відновлення принципів національного самовизначення та демократії. Обидва принципи цинічно розтоптані союзником Сталіним, який після війни встановив нові тоталітарні режими у половині Європи.

Тут зникли гестапо та нацистська окупаційна адміністрація, проте з’явилися НКВД, комуністична про- чи навіть просто російська влада. По завершенні війни зникли такі її жахливі символи, як Освєнцім та Майданек, проте продовжили існувати і постійно поповнювалися табори ГУЛАГу.

Захід усвідомлював, що за перемогу над Сатаною він змушений був продати душу Люциферу. Врешті, ганебну "сдєлку" було розірвано, і держави, що називали себе західними демократіями, спокутуючи "гріх Ялти", втягнулися у холодну війну з СРСР, поступово нарощуючи свою підтримку антирадянській опозицій в рамках соціалістичного блоку.

Саме тому, напевно, виступаючи цього року з нагоди 70-ліття Другої світової війни, Жозе Мануель Баррозу заявив, що чорна сторінка історії, яка почалася у 1939, закінчилася щойно у 1989 році.

Світ, вщерть наповнений інформацією про жахи нацизму, не готовий поки прийняти, що нацизм не був геть усім злом, що його було ще більше і воно існувало також в іншій подобі.

Проте людство ніколи не зможе остаточно перегорнути важкі сторінки тоталітарного минулого, засуджуючи нацизм і забуваючи про злочини комунізму чи спокійно спостерігаючи за спробами їх реабілітації.

Щойно тоді, коли Сталін, комунізм, НКВД будуть засуджені світом як Гітлер, нацизм та гестапо, можна буде говорити про те, що Велика нічия стала Великою Перемогою, про те, що велике зло не повернеться. Принаймні у вигляді нацизму чи комунізму.


 

Володимир В’ятрович, кандидат історичних наук

 

Джерело: pravda.com.ua

 
 
 
Dear visitor, you went to the site as an unregistered user. We encourage you to register or enter the site under your name.
 
   
 
 
   
   
   
 
 (голосів: 0)
| Переглядів: 2047
 [Друк]
 
     
TOП НОВИН

РЕКЛАМА