Третє березня – день народження “Нової української хвилі”

Дорогі наші читачі, дорогі земляки! 3 березня у приміщенні Генерального консульства України в Нью-Йорку відбулася презентація громадської організації “ Нова українська хвиля” та її інтернет-видання.

[Відео дивіться ТУТ]

Міжнародна науково–практична конференція «Українська діаспора – джерело утвердження позитивного образу України у світі» відбулася у Стемфорді 20–21 вересня 2008 року

 
  Головна  
 

КАЛЕНДАР
«    Вересень 2009    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
 

ОПИТУВАННЯ

АРХІВ
Березень 2019 (1)
Березень 2017 (1)
Січень 2017 (1)
Грудень 2016 (5)
Жовтень 2015 (2)
Березень 2015 (1)
   
 
  В Україні : Перенервували. Або: відповідь діаспорі з України  
 
   
 
 
   
 

Прочитав емоційні статті Аскольда Лозинського та Наталії Пазуняк про ситуацію в Україні. Золоті слова! Золоті люди! Все про Україну думають. В пана Лозинського навіть стрес через це. Відпочити б йому треба. А то, як він пише: "неабияк нервує під час поїздок в Україну".

Якби Лозинський приїхав сюди не з коротким "контрольним" візитом, а пожити роки хоча б три безвиїзно, йому б стало легше. Він би заспокоївся і побачив, що крім мовної проблеми, тут існують проблеми більш серйозні.

І від їхнього вирішення/не вирішення залежить не просто національна та культурна ідентичність, а взагалі фізичне існування України та її громадян. Розвалена армія, параліч та корупція влади, застаріле житлово-комунальне господарство, вкрай неякісна медицина в купі з епідемією СНІДу. В діаспорі не чули про це?

Один політичний діяч у нас також вважає, що головне для країни зараз  – відзначення історичних подій та вшанування історичних постатей. Це важливо, хто б сперечався. Тільки наслідки такого підходу – це купа проблем перелічених вище. І страждають від них мільйони простих українців, а не його родина. І не родина пана Лозинського.

Зрозуміло, що "мова – основа самоіндентифікації нації". Але в Україні своя специфіка. Арифметика ж проста: те, що насаджувалося 350 років, неможливо змінити за 18. Багатьох дорослих привчили змалку думати і говорити російською. Вони за інерцією так і роблять, тим більше, держава в це ніяк не втручається. Та вже своїх дітей вони водять до українських садочків та шкіл.

Але чи можна цих людей вважати меншими патріотами ніж тих, хто говорить українською?  Порівнювати з "алкоголіками" або "хворими"? Чомусь, мені здається, що "російськомовні" Кличко, Шевченко, Клочкова, Підкопаєва зробили для підвищення авторитету України за кордоном та збільшення патріотизму в середині держави більше за всіх. Набагато більше, ніж Спілка письменників та Світовий конгрес Українців разом узяті.

До речі, про патріотизм. Поліз у словник, там пишуть: "Патріоти́зм – це моральний і політичний принцип, соціальне відчуття, змістом яких є любов до Батьківщини, відданість своєму народові, готовність заради них на жертви і подвиги. Він виявляється в практичній діяльності, спрямованій на всебічний розвиток своєї країни, захист її інтересів".

У вас є Інтернет, тож поспілкуйтеся з українськими блоггерами, які пишуть і розмовляють російською (о, жах!). Коли нещодавно обговорювалася небезпека війни з Росією, повірте, багато хто, як і я сам, висловили щиру готовність зі зброєю в руках захищати Україну. І віддати за неї життя, хоч як би це пафосно це не звучало. Хоча, звісно, можна їхати звідси і в разі чого – героїчно протестувати перед посольством Росії у Вашингтоні.

Ну а щодо практичної діяльності, як складової патріотизму. Діаспорі варто не забувати слова політика, який керував новою їхньою Батьківщиною. "Не питай, що Америка зробила для тебе. Скажи, що ти зробив для Америки?".

Серед представників діаспори є багато спеціалістів, які могли б працювати в Україні бодай "вахтовим методом" хоча б по півроку на життя. І за гроші, а не за дурно.

Наприклад, журналістами, які не вміють продаватися і яким немає сенсу цього робити.

Адвокатами, які мають непогані статки вдома і тут можуть собі дозволити захищати простих смертних від сваволі чиновників.

Фермерами, які є ефективними землевласниками за океаном, і так тужать на українськими чорноземами.

Мовне питання, яке так турбує діаспору – дуже делікатне. А в делікатних питаннях не треба ґвалтувати. Краще спокушати. Ось, Тетяна Монтян нещодавно в своєму блозі запропонувала простий і ефективний план українізації через роботу з дітьми. Чи могла б діаспора взяти в ньому участь? Запросто!

Тим же, хто боїться перельоту через океан, можна було б запрошувати до себе в гості на пару тижнів молодих студентів чи підлітків з України. Особливо з російськомовних регіонів. В чому проблема?

Раніше – заважала ідеологія. Тепер що?

Кордони відкриті майже два десятиліття, але діаспора не створює тут бізнеси, не купує землю, не розбудовує громадянське суспільство. Крім поодиноких винятків.

Набагато легше тужити за Україною надвечір на призьбі власного буднику в Іллінойсі, час від часу, проводити форуми чи асамблеї, видавати збірки та вісники.

Важче і небезпечніше працювати тут: організовувати людей, створювати робочі місця, вирішувати соціальні проблеми, тиснути на владу.

І цю роботу, не жаліючись на долю, робить багато моїх російськомовних (о, Господи!) друзів: журналістів, підприємців, менеджерів, громадських активістів. В багатьох з них була можливість поїхати звідси, щоб любити Україну здалеку. Вони цього не зробили. Вони хочуть, щоб їхні діти жили тут, говорили українською, і пишалися країною, яку побудували їхні батьки.

У китайців – ефективна і потужна діаспора, яка захищає інтереси своєї держави по всьому світі і розбудовує економіку в середині країни. А ще в них є прислів’я: "Краще запалити одну маленьку свічку, ніж сидіти і клясти темряву".

Це і для справи корисніше і для нервів.

Welcome to Ukraine, панове!

 

alt
 

 

Дмитро Гнап, журналіст, громадський активіст, для УП

 

www.pravda.com.ua

 
 
 
Dear visitor, you went to the site as an unregistered user. We encourage you to register or enter the site under your name.
 
   
 
 
   
   
   
 
 (голосів: 0)
| Переглядів: 1627
 [Друк]
 
     
TOП НОВИН

РЕКЛАМА