Третє березня – день народження “Нової української хвилі”

Дорогі наші читачі, дорогі земляки! 3 березня у приміщенні Генерального консульства України в Нью-Йорку відбулася презентація громадської організації “ Нова українська хвиля” та її інтернет-видання.

[Відео дивіться ТУТ]

Міжнародна науково–практична конференція «Українська діаспора – джерело утвердження позитивного образу України у світі» відбулася у Стемфорді 20–21 вересня 2008 року

 
  Головна  
 

КАЛЕНДАР
«    Серпень 2009    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 

ОПИТУВАННЯ

АРХІВ
Березень 2019 (1)
Березень 2017 (1)
Січень 2017 (1)
Грудень 2016 (5)
Жовтень 2015 (2)
Березень 2015 (1)
   
 
  Аналітика : У просторі волі  
 
   
 
 
   
 

Роздуми в переддень головного державного свята

  Юрій ЄЛІСОВЕНКО, журналіст

Готуючись до Дня народження Української держави, буває важко, зазвичай, уникнути зайвої патетики, адже це наше головне свято, панове. Та все ж спробуємо зважено поміркувати над тим, який історичний ракурс має воно для нас — українських громадян. Бо час спонукає думати не тільки про день прийдешній, а й пам’ятати про вчорашній і позавчорашній, і навіть той, що надто недосяжно віддалений від нас. А ще хочеться розібратися в тому, як же нам жилось ці вісімнадцять років у просторі волі?

Давні римляни стверджували: «historia est magistra vitae — історія вчитель життя». Тож погляньмо на нашу історію, подивімось, можливо, й нас вона чогось навчить. «Хто не шанує минулого, той не має майбутнього», — стверджував класик. Зрештою, все те, що стало минувшиною, дає нам можливість вивчити, використати і реалізувати вже пройдені уроки і в нашому сьогоденні, і, звичайно, в майбутньому.

Від часів «Руської правди» Ярослава Мудрого українців у світі вважають правосвідомими громадянами, і автор цієї статті, напевно, не є винятком, а тому в жодному разі не збирається тут полемізувати з приводу дати відзначення головного державного свята. Утім, не буде зайвим згадати тут нашу славну історію, бо деякі «добродії», здебільшого ззовні, хоча такі писаки є й в Україні, роблять спробу представити українців ледь не наймолодшою нацією в Європі, яка щойно з’явилася на світ, і то лише через утрату пильності з боку тих самих «добродіїв». Бо, мовляв, усе, що було колись, то все були інші держави, які утворювали інші нації, і українці тут ні до чого.

Тож усім допитливим панам і панянкам у нашій державі та поза її межами нагадаємо, що назва нашої прадержави — Київська Русь — не є єдиною. Разом із нею, і навіть задовго до неї, паралельно існувала інша назва — Україна — місцевого простонародного походження, що, насамперед, пов’язана з певною територією. Вона не є новою, бо в Іпатьєвському літопису, починаючи з 1187 р. вона згадується шість разів! На автентичних джерелах, у працях стародавніх географів і на мапах світу її дослідив Сергій Шелухін та 1921 року у Відні видав працю «Назва України». Його висновок простий до болю — нічого спільного з окраїною назва України не має, бо утворена від дієслова «украяти» — одрізати шмат від цілого. Дослідник писав: «Слово «україна» — це поняття на позначення шматка землі, який одрізано (вкраяно, украяно) з цілого і який після цього сам стає окремим цілим і має самостійне значення, сам уявляє собою світ («Великий світ Україна, та ніде прожити...»), окрему землю, територію зі своїми межами, окраїнами, границями. Це поняття належить тільки до землі». А ще до святого імені нашої держави. Звичайно, якби ж ми знали день народження нашої прадержави Київської Руси-України, то, можливо, тоді б ми святкували свою незалежність саме у той день. Відзначають же у Південній Кореї національне свято — День заснування нації (3 жовтня 2333 р. до н.е.) А ми чим гірші?!

Привід для святкування у нас ще міг би бути у третій декаді січня, власне, він і є. Бо 22 січня 1918 року Центральна Рада проголосила ІV Універсал, у якому сказано: «Народе України! Твоєю силою, волею, словом стала на землі українській Вільна Українська Народна Республіка!» Наступного року в цей же день (22 січня 1919 р.) на Софійському майдані було урочисто проголошено Акт злуки — об’єднання в єдину державу — Українську Народну Республіку у складі Галичини, Буковини, Угорської Русі та Наддніпрянської України. Тому цей день ми святкуємо як свято Соборності України.

Проголошення 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет у ще комуністичній і радянській, трішки блакитній, а більше червоній Україні стало справжнім національним святом, яке навіть наступного 1991 року відзначалося як День незалежності, хоча зрозуміло, що її тоді ще не було, оскільки її було лише задекларовано.

А десь через місяць із невеликим чи то Бог на нас зглянувся, чи зорі так зійшлися, чи визріла у нас, урешті-решт, національна самосвідомість. Як на мене, то, напевно, все разом, бо за п’ять днів наша прокомуністична, читай проросійська Верховна Рада повною мірою осмислила факт несподіваної узурпації влади в СРСР колишніми комсомольцями-гекачепістами, що стався 19 серпня 1991 року. Бо відбулося те, чого не можна було передбачити. 24 серпня Верховна Рада УРСР прийняла Акт проголошення державної незалежності України. Для нас, без перебільшення, це найвагоміша подія не тільки року, а й століття.

Згадаймо добрим словом і 1 грудня 1991 року, коли відбувся референдум, на якому громадяни України мали відповісти, чи підтверджують вони Акт проголошення незалежності України. Пам’ятаю, що спочатку можливий результат був далеко не очевидним. Однак він виявився доволі переконливим — 84,18% громадян, занесених до списків голосування, взяли в ньому участь. 90,32% від них підтвердили Акт проголошення незалежності України. В усіх без винятку областях і в Автономній республіці Крим позитивну відповідь на запитання референдуму дали більшість громадян, що прийшли того дня на дільниці. Поява нової незалежної держави стала невіддільним фактом світової історії.

Навіть короткий огляд самої історії української державницької ідеї та державотворчого процесу свідчить про закономірний характер головної для нашої держави події, що сталася 24 серпня 1991 року, — досягнення Україною незалежності, вихід у простір волі.

Звичайно, 1991 рік викликав в українському суспільстві велику, навіть багато в чому надмірну хвилю сподівань, проте, незважаючи на всі труднощі, у нашої держави були і є свої досягнення, якими варто пишатися і про які потрібно пам’ятати.

1990-ті роки в Україні були часом активного державного будівництва. Формувалася атрибутика нової держави, створювалися необхідні суспільству державні інституції. Найважливішим здобутком законодавчого процесу стало прийняття Конституції України. Для порівняння, пригадаймо, як у тій же Росії прийняття Конституції було безпосередньо пов’язане з кривавими подіями осені 1993 року. Дякувати Богу, Україні, на відміну від багатьох держав, що утворилися на терені колишнього Радянського Союзу, в складних соціально-політичних умовах поки що вдалося уникнути збройних конфліктів, міжнаціональних зіткнень і заворушень.

Без сумніву, для становлення будь-якої держави принципове значення має також міжнародне визнання. Вже на другий день після грудневого референдуму 1991 року про визнання нової держави оголосили Канада і Польща, 3 грудня — Угорщина, 4 грудня — Латвія й Литва. 5 грудня це зробили відразу п’ять країн — Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія і Хорватія. Протягом грудня 1991 року незалежну Україну визнали 64 держави. Нині Україна є членом 47-ми міжнародних та міжурядових організацій і бере активну участь у роботі понад 100 постійних або тимчасових органів, створених за сприяння цих організацій.

Після здобуття статусу незалежної держави Україна спромоглася розв’язати декілька гострих проблем у відносинах із оточуючими її країнами. Складними і суперечливими були і певною мірою залишаються стосунки з Росією — з нашим давнім і неоднозначним сусідом. Важливим кроком до їхньої стабілізації у перші ж роки здобуття Україною статусу самостійної держави можна вважати підписаний 31 травня 1991 р. і ратифікований Державною думою Російської Федерації 1998 року Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією і Україною.

У листопаді 1994 року Верховна Рада України ухвалила рішення про приєднання нашої країни до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї за умови надання гарантій безпеки з боку ядерних держав. Цей крок дав Україні можливість зміцнити відносини зі світовим співтовариством. Наступного 1995 року наша держава стала повноправним членом Ради Європи.

Перехід вітчизняного господарства до ринкової економіки відбувався дуже складно. Успадкована ще з радянських часів криза народного господарства у перші роки незалежності суттєво поглибилася. Це пояснюється як об’єктивними обставинами, так і прорахунками українського керівництва в економічній політиці.

Насамперед існували труднощі переходу від директивної до ринкової економіки, через які пройшли всі посткомуністичні країни. Болісним став розрив традиційних господарських зв’язків. Промисловість України за радянських часів виробляла не більше ніж 20% кінцевого продукту. Основну частину її товарної продукції становили сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, призначені для продовження виробничого процесу в інших республіках. Створити повноцінний замінник колишнім зв’язкам, переорієнтувавши українську економіку на Захід, не вдалося. На тому ринку більшість українських товарів тоді виявились неконкурентоспроможними.

Перехід до ринкового господарства зробив неминучою ліквідацію цінових диспропорцій. Одна з найбільш суттєвих відмінностей зі світовими цінами спостерігалася в паливному комплексі, де нафта і газ продавалися за цінами, нижчими від світових у десятки разів. Такий стан речей призвів до цілковитої нерозвиненості енергозберігаючих технологій. Після того, як Україна почала платити Росії й Туркменістану реальну ціну за нафту і газ, питома вага витрат на енергоносії у продукції, яку вона виробляла, стрімко зросла. Це спричинило підвищення сукупних витрат виробництва і відповідне зменшення маси обчисленого національного доходу.

Економічна нестабільність мала негативні наслідки для соціальної сфери: загальне зниження реальної заробітної плати, затримки в її виплаті, низький розмір державних пенсій, зростання безробіття, знищення інфляцією заощаджень населення тощо.

Поряд із тим у розвитку української економіки з’явилися й деякі обнадійливі тенденції. Певним успіхом було досягнення після запровадження 1996 року гривні відносної фінансової стабільності. Урядовою статистикою заявлено деяке економічне зростання.

З надією на подальший розвиток нашої держави у просторі волі ми зустрічали нове тисячоліття, проте de facto невирішеність цілої низки громадсько-політичних питань ще на тій перехідній календарній межі не сприяла потужному й ефективному зростанню нашої економіки, а з нею і загальному покращанню добробуту громадян України.

Обговорення проблем і суперечностей сучасної України може, на перший погляд, не зовсім пасувати святковим заходам... Та нікуди правди діти, за ці роки поки що не вдалося повністю розв’язати всі нагальні проблеми, від яких залежить життєдіяльність і майбутнє нашої країни. Зараз навіть важко сказати, які часи у нас були найбільш складними — ті, що минули, теперішні чи прийдешні?

Згадавши минуле десятиліття, можна провести певні паралелі. Як кажуть, історія весь час повторюється, тільки на іншому витку громадсько-політичного і економічного розвитку. Знову над країною нависла так звана економічна криза, яка вплинула майже на всі структурні сегменти нашого суспільства, знову говоримо про ігнорування принципів правової держави з боку посадових осіб усіх рівнів, про політичний і правовий дисбаланс, а за ним — про нову хвилю перерозподілу власності з використанням протиправних методів. Актуальними залишаються питання соціальної злагоди і міжконфесійного примирення. Все це, на жаль, стало ознаками нашого сьогодення. Задля справедливості зазначимо лише, що сучасний історичний період характеризується найбільш глибокою і всебічною економічною нестабільністю не тільки в Україні, а й у всіх регіонах світу, де, по суті, також потребують стабільності у різних сферах політичного, економічного та громадського життя.

Отже, за роки Незалежності українське суспільство розв’язувало два основні завдання: створення та розбудову власної держави і зміну соціально-економічного устрою. Перше з них у цілому розв’язано. При всіх складнощах сучасного державотворення в цьому напрямку досягнуто значних успіхів. Однак залишається актуальною і нерозв’язаною проблема створення стабільного соціального й ефективного економічного ладу.

Зрештою, важко не помітити, що на нинішньому етапі Україна перебуває у стані трансформації суспільної думки: змінюються покоління, змінюється країна. Тому питання, що і як ми відзначаємо, посідає далеко не останнє місце для кожного громадянина України.

Насамкінець, поклавши на терези всі наші негативи й позитиви, які ми об’єктивно маємо, найважливішим залишається усвідомлення того, що нам потрібна не якась там, а саме наша самостійна Українська держава, і не деінде, а саме тут, на нашій споконвічній рідній землі. І до того ж, не чиєюсь там окраїною чи колонією, а рівною поміж рівних у просторі волі. Ми вже пройшли по всіх колах того «раю» з усіма його «принадами» від репресій до голодоморів, отже, до нього немає вороття. Ми свідомі й того, що творення сьогодення й майбутнього та захист держави і її незалежності значною мірою залежить не лише від обраних чи то від менеджменту, чи від політичної еліти, а насамперед від кожного з нас. Інакше — у просторі волі — і бути не може!

 

Джерело: www.day.kiev.ua

 
 
 
Dear visitor, you went to the site as an unregistered user. We encourage you to register or enter the site under your name.
 
   
 
 
   
   
   
 
 (голосів: 0)
| Переглядів: 2319
 [Друк]
 
     
TOП НОВИН

РЕКЛАМА