Третє березня – день народження “Нової української хвилі”

Дорогі наші читачі, дорогі земляки! 3 березня у приміщенні Генерального консульства України в Нью-Йорку відбулася презентація громадської організації “ Нова українська хвиля” та її інтернет-видання.

[Відео дивіться ТУТ]

Міжнародна науково–практична конференція «Українська діаспора – джерело утвердження позитивного образу України у світі» відбулася у Стемфорді 20–21 вересня 2008 року

 
  Головна  
 

КАЛЕНДАР
«    Серпень 2009    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 

ОПИТУВАННЯ

АРХІВ
Березень 2017 (1)
Січень 2017 (1)
Грудень 2016 (5)
Жовтень 2015 (2)
Березень 2015 (1)
Жовтень 2014 (3)
   
 
  Аналітика : «РІШЕННЯ НЕ ПРОГИНАТИСЯ ПРИЙНЯЛИ МИ САМІ»  
 
   
 
 
   
 
Марина і Віктор Калашникови - московські журналісти, Віктор - колишній співробітник радянської Служби зовнішньої розвідки (СЗР), звільнився і став гострим критиком радянського репресивного апарату, структуру якого успадкувала пострадянська Росія. Одна з основних ідей Калашникових - що Україна може і повинна стати локомотивом демократизації і звільнення від спадщини радянського тоталітаризму на території країн колишнього СРСР, в тому числі в самій Росії. За ці безкомпромісні статті Калашникови піддаються репресіям і спецопераціям, їхнє життя - під прямою загрозою. Їх статті, що глибоко аналізують радянську спадщину і пострадянські розклади сил, переконливо пояснюють, зокрема, навіщо Україні зараз «ворушити минуле» і відновлювати історичну правду про Голодомор, УПА, національно-визвольний рух. Статті були опубліковані в різний час на різних сайтах, в основному - російською мовою, деякі - українською та англійською. Я вирішила поступово перекласти найбільш важливі та цікаві статті на українську та опублікувати, перш за все, на сайті «Нової української хвилі».
Для загального уявлення про особистості та позиції Марини і Віктора я провела з ними інтерв'ю, яке пропоную Вашій увазі.

1. Коли Ви (Віктор) звільнилися з СЗР і що спонукало Вас до цього?
  - (Віктор): З СЗР я звільнився у середині 1992 року. Було потужне прагнення реалізувати себе як вільну особистість в умовах відкритого суспільства, що, як тоді здавалося, почало складатися у Росії. Російські спецслужби, як це було зрозуміло вже тоді, відмовлятися від чекістських традицій аж ніяк не збиралися, але я сподівався, що їхній вплив залишиться в пострадянській Росії в прийнятних рамках. З цією думкою я ще кілька років продовжував ділові контакти з ними, працюючи на новій державній службі, в бізнесі і, нарешті, у ЗМІ.

З ними співпрацювали взагалі всі, хто вів справи в Росії і з Росією, включаючи західні компанії, фонди і, звичайно, офіційні структури. Цей недалекоглядний «прагматизм» завдав серйозної шкоди Росії, оскільки фактично допоміг радянській номенклатурі, в тому числі репресивним органам, вбудуватися в нове життя - російське і міжнародне. Як ми бачимо, в результаті почали страждати інтереси самого Заходу. З початку 2000-х років тиск спецслужб на ЗМІ у РФ явно посилився, що я, як і багато інших журналістів, відчув на собі. Інша справа, що реакція журналістської спільноти на знищення свободи преси за Путіна дуже різна і в цілому розчаровує.

Разом з дружиною та колегою Мариною ми вирішили продовжувати писати в колишньому дусі і навіть робити більший акцент на розкритті анатомії і коріння нинішнього російського режиму. Благо, деякі знання і досвід для таких розслідувань у нас є. У результаті залишилися без постійної роботи. Зате привернули до себе підвищену увагу «органів» ... В останні роки наші статті публікують тільки українські ЗМІ, але не російські. Ось Вам додатковий показник співвідношення свободи преси в цих двох країнах. Дійсно, ми з Мариною не вписалися в систему. Але аж ніяк не шкодуємо: рішення не прогинатися прийняли ми самі. І тому система нас «дістає».

2. Як свідки і навіть учасники подій, чи можете Ви докладніше пояснити суть подій, які визначили розпад СРСР? Які цілі сьогоднішніх головних господарів Росії сьогодні?

(Віктор): Суть подій полягала в тому, що Горбачов і його оточення спробували домогтися вирішальних успіхів в протистоянні із Заходом за допомогою «політичних засобів». Їх не влаштовував небезпечний глухий кут, у який завела справу у попередні роки радянська военщина (генералітет та ВПК), що розгорнули експансію по всьому світу, а також у космосі. Тим більше, що Захід, зібравшись з силами і духом, перейшов в глобальний ж контрнаступ. Військово-політична конфронтація загострювалася, виснажуючи і без того підірвані сили радянської імперії. Кому як не Горбачову було зрозуміти це: під його кураторством на посаді секретаря ЦК з сільського господарства імпорт зерна в СРСР виріс до рекордних 45 млн. тон на рік. У 1986 році до того ж втричі впали світові ціни на нафту, вибухнула Чорнобильська АЕС ... Але я не згоден зі зведенням проблем пізнього СРСР до економіки і подальшого зубожіння населення. Тоталітарний режим з його системою повального нагляду (так званої «профілактикою» - найважливішим продуктом діяльності Андропова) міг і далі глушити народний протест. Природних та інших ресурсів у Радянського Союзу, як і раніше, залишалося в надлишку. Під ядерною «парасолькою» радянська керівна номенклатура ще дуже довго залишалася б невразливою. Сам Горбачов визнавав пізніше, що не почни він перебудову, йому вдалося б керувати імперією ще років двадцять. Що ж змусило його діяти по-іншому?

Справа в тому, що продовження військової конфронтації вело до подальшого зростання домінування військового та військово-промислового істеблішменту в балансі реальної влади та впливу в СРСР. Суперечка між ними та партійною клікою точилася в СРСР протягом десятиліть зі змінним успіхом. Сталін, як відомо, використовував у цій боротьбі свої методи. Її жертвою в кінці кінців став Хрущов. За Брежнєва, коли радянська військова експансія - особливо під прикриттям «розрядки» - набрала нечуваних темпів та масштабів, роль військових також розрослася неймовірно. Андропов мав намір створити спеціальну комісію, щоб розібратися, що ж являє собою нібито повністю підконтрольний Кремлю військовий монстр і куди він тягне імперію разом з її номенклатурною верхівкою. Але Андропов не встиг ...

Горбачов і горбачевці, як представники більш молодого і просунутого покоління партійних керівників, зважилися взяти, нарешті, штурвал в свої руки. І тут вони входили в гострий клінч з військовими. Це було добре видно, наприклад, у конфлікті між Генштабом та іншими радянськими відомствами на різних переговорах з обмеження озброєнь. Американці в той момент підіграли команді Горбачова, і радянських військових змусили піти на значні скорочення арсеналів і частково відкритися для міжнародного контролю. Військова машина СРСР в результаті тимчасово втратила організованість і дієздатність. Між тим, горбачовські ініціативи на кшталт «Нового мислення» і «Загальноєвропейського дому» передбачали не що інше як ослаблення США і НАТО в Європі при відповідному прирості позицій «оновленого» СРСР. Головним двигуном цієї стратегії вважалося об'єднання Німеччини: очікувалося, що в обмін на нього німці потіснять США чи вийдуть з військової організації НАТО, а також віддячать Москву потоком інвестицій та передових технологій. Наскільки я знаю, впливові групи в Кремлі і в самій Німеччині підтримували Горбачова, Шеварднадзе та інших у відданості такій ідеї. У Москві розраховували, що після падіння Берлінської стіни розпочнеться поетапний процес інтеграції НДР та ФРН, і лідерство в об’єднаній країні отримають ліві (про-радянські і антиамериканські) сили. Перемога правих партій на перших же вільних виборах в НДР в березні 1990 р. і наступна стрімкість злиття двох Німеччин виявилися для радянських вождів справжнім шоком. Горбачов зрозумів, що його ошукали, і відразу дав задній хід лібералізації режиму, а потім запустив підготовку до ГКЧП. Однак, в тил йому і всьому загальносоюзному Центру вдарила та частина російської номенклатури на чолі з Єльциним, яка побачила в підтримці Заходу шанс для власного прориву до влади й збагачення. Доля самого СРСР була тим самим вирішена.

Лише загострення обстановки на Північному Кавказі, яке переросло незабаром у велику війну, дозволило генералітетові крок за кроком відновити свій вплив у Росії і надійно взяти Кремль у заручники. При цьому звершився історичний «переворот»: придбавши досвід Чечні, інших «гарячих точок», а також Афганістану, російські військові щосили зайнялися практичною політикою (в руслі масштабних політтехнологій). Вони прибрали до рук багато державних інституцій, ЗМІ і, звичайно, чималу частку економіки. Генштаб закономірно перетворився в організаційний і мозковий центр їх могутності і тим самим у один з найважливіших осередків реальної влади в країні, поряд, скажімо, з сімейством служб-спадкоємиць КДБ (які ніколи не переривали міцних взаємозв'язків між собою), МВС та Адміністрацією президента. Звичайно, не слід думати, що з Генштабу до Кремля з тих часів стали надходити якісь директиви. Однак, маніпулюючи ситуацією на Кавказі та інших регіонах, можна направляти дії та політику Кремля, що ми, власне кажучи, і спостерігаємо сьогодні.

КДБ і його спадкоємці у всій цій історії в цілому тримали бік державно-політичного керівництва. Як відомо, за радянських часів КДБ від імені Партії контролював кадри збройних сил. Наскільки можу судити, сьогодні російські військові в цьому плані набагато більш автономні - від них стало занадто багато залежати не тільки в міжнародних справах, але і всередині Росії. Але й позиції чекістів за роки путінського правління значно зміцнилися. Вони, як відомо, не люблять і не привчені битися у відкритих битвах, зате охоче і майстерно діють з-за лаштунків. Проблема в тому й полягає, що збоку виявити сценарій і ступінь впливу таємної поліції на різні сфери російського життя практично неможливо. Лише за деякими непрямими ознаками можна констатувати, що дедалі більше чиновників, політиків, бізнесменів, журналістів і навіть фігурантів шоу-бізнесу починають грати по нотах ФСБ.

Чи існує в Росії Корпорація силовиків? Так, існує в тому сенсі, що вся вона становить апарат насильства над іншою країною і в принципі підпорядкована Центру. Зрештою, лише федеральний центр дарує їм їхній статус, звання і посади, доручає носити і застосовувати зброю. При цьому між загонами силовиків - чекістами, міліцією, військовими та ін. - ще з радянських часів йде суперництво, але я не вірю, що сьогодні воно виказує деякі політичні розколи. Силовикам життєво необхідно офіційне прикриття, а жодної сили, яка б серйозно претендувала на угруповання, альтернативне нинішньому кремлівському (якогось «нового Єльцина»), в Росії не видно.

Чого хоче вся ця «Корпорація»? Своєї частки влади, високого соціального статусу і збагачення - назавжди. Захід органічно сприймається нею як пряма загроза російському порядку речей (сподіваюся, не без підстав). Проти нього та його впливу силовики готові боротися будь-якими засобами. А найкраща оборона - атака і експансія в союзі з іншими антизападними режимами і силами.

Що стосується численних вбивств і інших тяжких злочинів в пострадянській Росії, то здебільшого це були війни за переділ власності, які, як правило йдуть з участю криміналітету (тих же кілерів зазвичай наймають з бандитського середовища). Особняком, зрозуміло, стоять масове кровопролиття на Кавказі (і пов'язаний з ним «чеченський тероризм»), а також несамовито регулярні вбивства демократичних політиків і журналістів. Однак, кожний замах з політичним забарвленням глибоко індивідуальний. Судячи за цими трагічними епізодами, вбивають не за демократичну риторику і не за яскраву політичну критику (все це нинішня російська номенклатура навчилася благополучно перетравлювати), а за серйозні викриття або дії, що ставлять під удар корінні інтереси вищої влади, причому не тільки всередині країни. Не хотів би тут входити в деталі, але я згоден з тими експертами, які вважають, що вбивства деяких відомих журналістів та інших діячів в Росії слід пов'язувати з тим, що вони знаходилися в кроці від розкриття і наступного викриття на весь світ найбільш інтимної механіки нинішнього режиму і тієї міжнародної загрози, яку він представляє.

Іншими словами, російській владі давно вже не страшна критика її домашніх лиходійств - для сприйняття такої критики належним чином немає ні політичної опозиції, ні незалежного суду. Зате її всерйоз турбує можливість мобілізації громадської думки та політичного класу на Заході у випадку, якщо вони побачать і усвідомлять, що пора, нарешті, вживати серйозні контрзаходи.

3. Деякі експерти вважають (і за деякими подіями видно), що всередині Корпорації немає єдності. Як по-Вашому, влаштована Корпорація? Чому її політика настільки непослідовна, від деяких «раптом» дозволених вольностей - до непередбачуваних вбивств, розправ, і т.п. Навіть реставрацію проводять вкрай непослідовно ...

(Віктор): Вважаю, що «клани» в російських спецслужбах і взагалі у силових структурах – у багато чому журналістський образ, і він почасти формується з подачі самих силовиків. Вони наповнюють медійне поле масою дезінформації, граючи при цьому не стільки один проти одного, скільки за власні вузьковідомчі інтереси. Я був причетний до такого виду маніпуляцій у 2000-ті роки і раджу щоразу, коли є велике бажання, розбиратися, ким і для чого вкинутий той чи інший сюжет.

«Партії чекістів» - це, радше, віддзеркалення функціональних розходжень всередині єдиної Корпорації. Відповідальний за будь-які політичні партії у нас, як відомо, Владислав Сурков в Кремлі. У Корпорації ж хтось займається розведенням у бізнесі, хтось хапає шпигунів під кожним кущем, а хтось запаморочує голову пересічним людям. Час від часу виникають чутки, що міліція ось-ось стане на бік страждаючого народу. Але поки що ОМОН справно розганяє страйкарів і демонстрантів.

(Марина): Єдиним проявом реальної автономії і самоорганізації в Росії були регіони - області і особливо республіки - з їх регіональним суверенітетом, який швидко розвинувся за часів Єльцина, у в період трансформації, коли місцеві урядовці стрімко виховали себе елітою. Ці регіональні еліти - нехай зі своїми проблемами та особливостями - збудували нові правові, ділові, фінансові, громадські інститути і навіть зовнішньоекономічні зв'язки, які далеко не завжди встигав контролювати за допомогою своїх представників російський МЗС.
Ця самоорганізація була практично ліквідована шляхом створення надрегіональних структур - 7 федеральних округів. Указ про них був виданий Володимиром Путіним 13 травня 2000 - перший указ після інавгурації! - значною мірою з  ініціативи тих же військових. Характерно, що так зване «приведення у відповідність» законодавчого порядку і кадрового складу в регіонах жорстко контролювалося силовиками. Цивільні призначенці місцевих регіональних еліт та ключових постів були у значній мірі замінені військовими або їх ставлениками.  Реорганізація адміністративних, управлінських, ділових і навіть освітніх та медичних структур, різних служб частково несли характер «мобілізаційної підготовки».
Отже, Росія як суспільство поділяється радше за регіонами, а не за партіями. Регіоналізм та федералізм і були єдиними реальними проявами демократії в Росії при всіх їх недоліках. Але вони фактично були ліквідовані, після короткої єльцинського «реформістського перепочинку». Можна сказати, відбувся «внутрішній регіональний військовий переворот».

(Виктор): «Реставрація» проводиться насправді досить послідовно з неминучим тактичним маневруванням - головні ЗМІ під цензурою, ліквідовані федералізм і демократичні процедури, вводиться єдина ідеологія (всупереч Конституції!), Нещодавно узаконені контроль над приватним листуванням, потихеньку обмежується виїзд з країни, причому під неймовірними приводами: від неплатників боргів та аліментів до небезпек захворіти на свинячий грип або привезти в країну інші санітарно-епідеміологічні небезпеки. Але повністю відтворювати СРСР влада не стане - там же не було легальних мільйонерів, офшорів та відпочинку на Лазурному березі! Але все це ще півбіди. Вказаний курс неминуче виводить Росію (у компанії з не настільки вже нечисленними союзниками) ще й на конфронтацію з Заходом. І в цій боротьбі для Москви, як завжди, всі засоби будуть добрі.

4. Перебудова відбувалася, в основному, під двома ідеологемами, які не завжди чітко промовлялися, але малися на увазі: «Так жити не можна!» та «Спробуємо бути як американці». Обидва гасла до теперішнього часу виявили неспроможність, бо ніхто в країні не мав поняття, як жити треба і в чому саме бути схожими на американців. Як я припускаю, в цьому - одна з об'єктивних передумов того, що певна тісно спрацьована компанія вихідців з радянського репресивного апарату захопила владу і розгортає Росію проти історично обумовленого руху, назад. Але ж і на Заході, як з'ясовується, є багато проблем, якими хвора і Росія?

(Віктор): Ви вважаєте, що ці та інші гасла дійсно рухали або адекватно відображали головний процес «перебудови»? Можу нагадати, що ними, як і «неформальними об'єднаннями», тоді переважно відали ЦК і КДБ. От і розберися, що з цього нібито демократичного багажу не було лише імітацією. Младокомуністи, які склали команду, а потім і адміністрацію Єльцина, хотіли влаштувати життя в Росії по-американськи? Помилуйте, встановлювати загальнонародну демократію, гарантувати приватну власність і громадянські права, впроваджувати закон і порядок (хіба не це є фундамент американської системи?) їм, при всій риториці, зовсім не хотілося. За їх діями видно, що вони прагнули скоріше прибрати до рук владу і контроль над розподілом національних багатств, відлучивши від цього ретроградів і збанкрутілу частину колишньої номенклатури. Чи багато ви знаєте великих демократів єльцинського заклику, які не сколотили потім мільйонні статки або не зайняли (часто - займають по сей день) важливі і досить прибуткові (оскільки корупційні) бюрократичні посади? Запевняю Вас, всі вони чудово знали, що шлях до реальної демократії та ринкової економіки може йти тільки через рішуче зведення порахунків з тоталітаризмом, через його правову кваліфікацію з винесенням вердиктів щодо його злочинів, а також з компенсаціями всім безвинно постраждалим. Перед ними був зразок колишніх соцкраїн і трьох колишніх балтійських республік, де почали не з розподілу влади і національного багатства під розмови про «повернення у світову цивілізацію», а з проголошення комуністичної влади поза законом, що повело до конкретних правових та персональних висновків. Вони знали, нарешті, що відкрите правове суспільство взагалі не виникає з ініціативи «згори», і тим не менш перекрили дорогу широкій демократизації, створивши замість цього новий номенклатурний Центр. Що, треба сказати, полегшується відсутністю у нас сильних антікомуністичних і демократичних рухів зі своїми лідерами. Отже, в Росії по суті здійснилася зміна поколінь номенклатури, яка не могла зайнятися нічим іншим, як поетапним відновленням номенклатурного режиму.

Відповідно, репресивний апарат у Росії владу також не захоплював, а перекочував з радянського середовища в пострадянське і крок за кроком відновив і розширив у ній свій вплив.

Я б сказав, що і російський народ опинився в той час не на висоті. Основна маса повелася на принади швидкого підвищення рівня життя, але не шляхом напруженої праці в умовах правової держави, а поклавшися на «автоматизм» ринкових сил. Звідси й повальна співучасть у фінансових пірамідах того часу, а також розквіт популістських партій. Як тут не згадати слова Миколи Бердяєва про те, що російський народ підтримав революції 1917 року з прагнення «поменше працювати» ...

Таким чином, справжні політичні реформи в пострадянській Росії так і не відбулися, і перспектива їх все віддаляється. Модернізація ж - занадто загальний термін. Модернізацією по-своєму займалися Гітлер і Муссоліні, і їх народи гаряче підтримали «реформи», а потім пішли громити Європу - ситі і добре озброєні. Нацисти, між іншим, фактично дали старт науково-технічній революції і ледве було не полетіли в космос. Нинішні чекісти теж не вороги комп'ютерів, нанотехнологій і соціальних новацій у вигляді «керованої демократії». Я, однак, згоден з тими, хто вважає, що основа всього - відкрите правове суспільство, якому вдалося б прищепити західні цінності. Без цього будь-яка інша модернізація може піти на шкоду і навіть обернутися загрозою собі та іншим. На Заході правове суспільство живе і, думаю, не збирається вмирати. Його численні проблеми часто можуть бути схожими на російські, але підхід до них принципово інший, і це підвищує шанси на їх подолання.

(Марина): Радянське керівництво підійшло до перебудови та розпаду СРСР явно без розуміння, що таке «американський шлях», чим він може стати в нагоді Росії, і чи можна адаптувати хоча б якісь його принципи до російської дійсності. Спеціально створені академічні інститути, перш за все Інститут США і Канади, для того, щоб інформувати радянське керівництво і індоктринувати громадян, в цілому писали спотворені портрети Америки. Вони не давали правдивого уявлення про духовні цінності та розходження політичних культур, що є критично важливим для розуміння американського суспільства. Ще менше розуміння та грамотних оцінок - будь то книги, журнали або записки в ЦК партії, - було відносно механізмів ринкової економіки.
Продукція, що видається інститутом, багаторазово спотворюється, по-перше загальними ідеологічними установками, по-друге, потребами замовника - будь то ЦК КПРС, Генштаб, КДБ або МЗС.

Ні академіки, ні ЗМІ, ні інші громадські пропагандиста не транслювали головних принципів відкритого, правового американського суспільства.
За словами колишнього заступника міністра закордонних справ Георгія Корнієнко, який 50 років координував конфіденційну інформацію, що надходить з різних закордонних джерел, керівництво, що приймає політичні рішення в різних відомствах, нею мало користувалося. Рішення приймалися зовсім за іншими принципами. Незмінною установкою було те, що як сам Захід, так і достовірна інформація про нього - небезпечні для збереження влади.

З такими установками зовнішньополітичний курс сучасної Росії становить загрозу для США.

З економікою справи були ще гірше. Директори великих НДІ і заводів радянського військово-промислового комплексу (багато з яких були в минулому «закриті»), які на початку 1990-х років отримали можливість напряму будувати ділові відносини з американськими фірмами, спочатку не володіли не тільки навичками бізнесу в ринковій економіці, але елементарними принципами ведення переговорів. Комунікувати з американськими та європейськими партнерами допомагали посередники - ті, хто в радянські часи мав практику спілкування з закордоном. До середини 1990-х років це було предметом спеціального бізнесу для відповідних інститутів.

5. Ви неодноразово проводите в своїх роботах лейтмотив, що в Європі слідом за повним завершенням епохи, яка проходила під знаком засвоєння уроків гітлеризму, настане епоха усвідомлення уроків радянського панування над половиною світу. У чому суть такого усвідомлення? Назреет чи розуміння необхідності міжнародного суду над радянським тоталітаризмом? А може, час занадто стрімко уведет від цих питань до зовсім інших проблем?

(Віктор): Росію доведеться стримувати. І якщо Захід на цей раз виявить послідовність і намір рішуче знизити агресивність і неадекватність російського режиму, то він повинен буде впритул зайнятися його природою. На першому плані тут же виявиться прямий генетичний зв'язок цього режиму з радянсько-комуністичною системою. Виявиться також, що нинішня Росія в значній мірі повторює як шлях радянської експансії в усьому світі, так і її політичні форми. Безпрецедентні масові злочини, скоєні радянською владою в різних країнах, не пройшли безслідно, вони продовжують «жити і працювати». Їх - чим раніше, тим краще - треба розслідувати, щоб дати їм чітку правову оцінку і, виходячи з цього, діяти далі. Судячи за відомим рішенням Європарламенту, Ради Європи, ОБСЄ та цілого ряду демократичних держав, світова громадська думка і закордонний політикум наближаються до такого розуміння. Не випадково Москва запекло контратакує їх ініціативи.

(Марина ): Відсахнутися і проігнорувати наслідки тоталітаризму та роз'яснення суті сталінізму не вдасться. Нинішнє російське керівництво робить ставку на молоде покоління і прагне виховати з них державників з настановами: «Сталін був хорошим менеджером. Головне - ми виграли другу світову війну». Факти масових репресій, як по відношенню до своїх, так і зарубіжних громадян ігноруються, замовчується або спотворюються (Катинь). Ці настанови покладені в основу нового підручника з історії - а отже, виховання молодих та громадської пропаганди в цілому. Підручник спричинив масу болісних дискусій у російському суспільстві. Опонентами офіційної пропаганди стали представники поколінь, які пам'ятають сталінізм або здатні оцінити небезпеку таких настанов для Росії.

6. Чи не підготовлена нинішня «війна з міжнародним тероризмом», значною мірою, ще під час перебування радянських військ (і спецслужб) в Афганістані, а також радянською присутністю в Ірані та арабських країнах? Чи не заманили американців в афганське та іракське болото, подібно до того як Іван Сусанин - поляків?

(Віктор): СРСР і його союзники підтримували і навіть виростили безліч терористичних організацій, часто діючи через партнерів та клієнтів у «третьому світі». У США та Європі про це добре знають. Однак, в Афганістан і Ірак американців і європейців привели жорсткі імперативи власної та міжнародної безпеки. З Іраком, наприклад, ледве встигли - його правителі просто не встигли накоїти ще більших лих. Щоправда, в черговий раз переоцінили цінність і прийнятність процедурної демократії для народів, що історично аж ніяк до неї не пристосованих.

7. Чому ви вважаєте, що саме Україні, а не, скажімо, Грузії, випадає бути локомотивом в десовєтизації пострадянських країн і, будемо сподіватися, самої Росії?

(Віктор): По-моєму, це очевидно. Україна - велика країна, яка має, до того ж, волю до звільнення від комуністичної спадщини, а також не настільки вже давній досвід героїчної національно-визвольної боротьби. У порівнянні з будь-якою іншою країною, вплив України на Росію найбільш глибокий. Тому-то Москва кидає проти цього впливу величезні сили та ресурси. Українська демократія для Росії на сьогодні - головний шанс. Хоча я зовсім не впевнений, що він буде реалізований в осяжному майбутньому.

(Марина): Зв'язки з Україною - як гуманітарні, так і економічні - тобто взаємне проникнення, - залишаються досить сильними і численними (не до порівняння з Грузією). Ними можна й легко маніпулювати. Географія, військово-стратегічний чинник (російські військові бази в Криму) беруть своє. Москва робить все, щоб розіграти ці обставини - від політики і енергетики до мови та культури. Скажімо, склад і діяльність української діаспори в Росії радикально відрізняються від ситуації інших зарубіжних українських діаспор. Вона розрізнена, не інституціоналізована. Влада докладає цілеспрямованих зусиль, щоб ця діаспора не перетворювалася на помітний фактор культури і мови. 2 роки тому за допомогою уряду Москви - фактично незаконних постанов і дій - була розгромлена єдина Українська бібліотека в Москві. Її багаті фонди були сильно «зачищені», одного з її засновників і директорів – Юрія Кононенка - влітку 2007 року убло звільнено, він неодноразово підпадав під тиск російських спецслужб, а кілька місяців тому його не пустили з України в Росію, хоча у нього в Москві залишаються дружина і дочка. Бібліотека функціонує не як центр української культури, а як звичайна публічна бібліотека.

8. Що, на Вашу думку, треба робити, щоб в Україні просувалася десовєтизація і не було небезпеки повороту назад?

(Віктор): За свободу треба боротися, незважаючи ні на що, і тими силами, які є сьогодні. Не повертайтеся назад самі! Я знаю, що в Україні є, на щастя, чимало людей, які діють саме таким чином. Охоче ділюся з деякими з них при можливості своїми знаннями та оцінками, але не беруся давати конкретні поради з питань політичної тактики. Можу лише зазначити, що, в принципі, Україні слід в цьому сенсі йти шляхом інших посткомуністичних країн - (Східної) Німеччини, Польщі, Чехії, Естонії та ін. Їх практичний досвід цінний і для України. Добре, що він вивчається й використовується в контексті українських реалій.

Цей досвід важливий також своїми невдачами та проблемами. Так, декомунізація в Центральній Європі пробуксовує через падіння громадського інтересу, брак коштів, а також в силу збільшеного опору їй, у тому числі, з-за кордону. Москві вдалося в 2000-і роки не тільки зміцнити свій вплив на економіку колишніх сателітів, але й обзавестися механізмами впливу на їх політичне життя. Я чув від західних експертів, що російські дипломатія і спецслужби сплели в останні роки мережі свого впливу навіть у вищому керівництві деяких західних держав. Все це лише підтверджує, що перемога і розвиток демократії самі по собі не гарантовані. Тим більш важливо зміцнювати поінформованість суспільства щодо наслідків тоталітаризму, які й сьогодні можуть переростати в загрозу демократичному ладу і національній безпеці. Громадянам і політикам варто частіше нагадувати, що холодна війна була виграна Заходом з не настільки вже великою перевагою, і що сама ця перемога поки що не є повною й остаточною.

9. Другий лейтмотив Ваших робіт: СРСР зазнав військової поразки, бо Захід в середині 80-х зумів згуртуватися і нанести удар по «імперії зла» на всіх напрямках одразу. Але сумарним результатом усвідомлення уроків Другої світової та перемоги у холодній війні стало утвердження мирного співіснування як однієї з основних цінностей всередині Західної цивілізації, на всьому Європейському континенті. Цей, на мій погляд, цивілізаційний стрибок Заходу в нову якість, від утопічних теорій до впровадження, вперше в історії, в практичне життя, явно недостатньо усвідомлений. Вперше за тисячі років, країни Європи припинили чвари і об'єдналися з явною метою: запобігати будь-яким спробам глобальних збройних зіткнень. На хвилі цього сучасного пацифізму і відбувалася перебудова в СРСР. Але, як видно, гігантські ВПК, вбудовані у світову економіку під час холодної війни, не так-то легко демонтувати. Можливо, ще й ці причини послужили додатковими факторами, що сприяли зіткненню Заходу тепер уже зі Сходом (якщо б не було ВПК, які потребують в застосуванні, можливо, знайшли б форму співіснування з ісламським світом)? Як, взагалі, буде влаштований світ, якщо Росія в майбутньому стане по-справжньому прозахідною державою та інтегрується в НАТО? Чи є в Росії хоч якесь стратегічне бачення на кілька кроків уперед? Чи усвідомлює хоча б меншість в молодих поколіннях росіян (зокрема ті, (які «потерлися по  Європах) необхідність будь-яких змін у стратегії країни та її політиці, економіці, культурі?

(Віктор): Пацифізм був і є дуже важливим явищем у Європі та США, але ним картина ніяк не вичерпується. Кінець кінцем, у боях холодної війни, в тому числі, з участю Заходу, за різними підрахунками, загинуло до 50 мільйонів людей. Проте, самі пацифістські рухи в чималій мірі організовувалися і спрямовувалися Москвою та її союзниками. Мені особливо добре відомо, як це робилося у Західній Німеччині. Радянський Генштаб включав у свої оперативні зведення блокування активістами-пацифістами авіабаз і доріг . Організаторів і прихильників «мирних протестів» ця сторона справи не хвилює?.. Імідж і репутація європейського пацифізму зіпсуті також явним антиамериканським ухилом (який сам по собі дивний, з огляду на роль США у знищенні або стримуванні мілітаристських монстрів в Європі та світі). Для мешканців тодішнього Східного блоку пацифізм віддавав ще й нещирістю та горезвісним західним егоцентризмом. Від східноєвропейських опозиціонерів можна було чути: «ви б приїхали до нас в СРСР (НДР, ЧССР, ПНР) - поборотися проти наших генералів і партчиновників». Дії пацифістів здебільшого лили воду на млин радянських і інших вождів, що лише підсилювало репресивні комуністичні режими. Невже це не приходило в голови західним борцям за роззброєння НАТО?

Що стосується європейської єдності (це в тій чи іншій мірі вдавалося і в минулі століття), то ЄС і НАТО виникли не тільки заради виключення воєн європейців один з одним, але і для протистояння зовнішнім загрозам. Разом з тим, мобілізація зусиль західних держав та урядів в цих цілях вимагала обліку, а часто і подолання пацифістських настроїв, які іноді збивалися на банальне пораженчество ( 'better red than dead'). Просто на Заході це робилося, як і годиться, «по-західному». Втім, сам блок НАТО зовсім не був (і ще менше є сьогодні) військово-політичним монолітом. Читаючи в свій час натівські папери, я запитував себе - що, власне кажучи, та чи інша країна робить в альянсі і чи не переметнеться вона до нас у разі війни? Без «парасольки» і політичної волі США НАТО розсипалися б. А там, глядишь, і європейці взялися б за старе. Поки їх знову не розвели б по кутах «жахливі янкі».

У демократії відповідальність і повноваження в галузі національної безпеки делегуються законним урядам. Вони відкриті для публічної критики, на них можна впливати за допомогою мирного громадського протесту. Але пряме втручання в підвідомчу їм сферу (на кшталт перешкод діяльності оборонних структур) є не що інше як розхитування тих самих демократичних засад, які всі громадяни мають поважати і захищати. Якщо ви настільки не довіряєте своїй законній владі, що перешкоджаєте їх спробам захистити вашу країну від прямої військової загрози (як це було при блокуванні місць розміщення американських крилатих ракет в Європі), то, ймовірно, варто домагатися її зміни. Чи, може, вам просто наплювати на безпеку власної держави, а заодно і на не протестуючих співгромадян?

10. Тобто, вищі цінності - життя, закон і свобода? Але ж і у Другій світовій Захід не клав неміряно-нелічено «гарматне м'ясо», як це робили радянські полководці? Чи можливо взагалі оцінити співвідношення необхідності збереження життя - і перемоги над ворогом, сильним і безжальним? Особливо в такій війні, як холодна, без чітко вираженого фронту?

(Віктор): Все це цінності найважливіші, проте дуже різні. Командувач НАТО в Європі Олександр Гейг казав, що «є речі важливіші, ніж життя», маючи на увазі, ймовірно, що немає нічого вище свободи; Маргарет Тетчер любила повторювати, що британці захищали в холодну війну свій спосіб життя. Взагалі, західна демократія не прагне неодмінно досягнути консенсусу у трактуванні фундаментальних речей. Нехай політики, міністри і генерали (а не студенти, пастори і домашні господарки, які виходять на демонстрації) і вирішують, як не лише зберегти життя населенню, але й забезпечити закон і порядок. Що стосується фронту холодної війни, то у Європі він був представлений цілком відчутною «залізною завісою» - з радянськими танковими армадами з того боку.

У ісламського світу є своя ендогенна динаміка, власні амбіції і погляди на світоустрій. А головне – цей світ дуже неоднорідний. Володарі морів нафти і володарі безкрайніх пісків - далеко не одне і теж. Згадайте також, що головні арабські країни зовсім не підтримали ХАМАС у його останньому зіткненні з Ізраїлем.

Ніякої війни Заходу з усіма мусульманами не спостерігається. Є відчайдушні спроби придушити осередки міжнародного тероризму, який прямо загрожує всьому світу. Американський ВПК, швидше за все, радий, що йому в результаті знаходиться застосування. Але вважати його першоджерелом всіх проблем було б поступкою примітивній конспірологіі.

Росія навряд чи стане коли-небудь прозахідним суспільством і державою. Тисячу років такою не є і зовсім не видно, що збирається ним стати. Наявні, скоріше, зворотні тенденції. «Інтеграція Росії в НАТО» - це фігура мови, яку іноді вживають, як мені здається, з якихось кон'юнктурних резонів.

Стратегічне бачення і планування у офіційної Москви, безсумнівно, є. Воно стосується в основному таких речей, як забезпечення доступу до енергетичних ресурсів та ринків, освоєння перспективних технологій, розширення мереж впливу в ближньому зарубіжжі, створення нових міжнародних блоків та альянсів, зміцнення «керованої демократії», підвищення могутності збройних сил. Останнім часом до всього цього додалися довгострокові ідеологічні проекти у вигляді комбінації державності та офіційного православ'я. Авторитарний режим прагне підсилювати сам себе й пристосуватися до нинішніх і прийдешніх викликів. У цілому, складається модель самовпевненого і нахабного монстра (а ля Дмитро Рогозін), в якому, при збереженні величезної соціальної та майнової сегрегації буде культивуватися імперський і глибоко антизахідний дух. Думаю також, що Кремль все активніше готується до великих військових сутичок.

Російська молодь, в більшості, на жаль, просякнута конформізмом і споживацтвом. Все більш популярними варіантами розподілу після ВУЗів останнім часом є госкорпораціі, міністерства і спецслужби - вигідно та стабільно. Найбільш масові молодіжні організації - проурядові, ті, що дають більше шансів для працевлаштування і прилучення до державно-політичного мейнстриму. Щойно оголошено про плани створення під егідою «Наших» молодіжних дружин кількістю в 100 тисяч чоловік, які будуть з травматичною зброєю патрулювати вулиці. Схоже, що «хунвейбіни» на підході ... Різноманітні дискусії про долі країни в молодіжному середовищі, зрозуміло, йдуть. Але їх значення, на мій погляд, нівелюється тим фактом, що російські тінейджери в цілому не схильні до незалежної самоорганізації заради якихось ідеалістичних настанов і не дуже-то подають свій голос у відповідь на гострі гуманітарні та соціальні проблеми російського життя.

(Марина): Вже сильно почали позначатися наслідки епохи «безвременья» в освіті. Радянська школа, при всій своїй заідеологізованості, давала широкий, многоаспектний погляд на світ. Він був тією критичною масою, на основі якої виховувалася здатність брати під сумнів те, що відбувається, сперечатися, докопуватися до істини.

Переваги сучасної західної освіти, що в масовому порядку отримують діти й молодь, чомусь не працюють в адекватному масштабі на російському грунті, де конформізм і пристосуванство - частина суспільної свідомості та культури.

11. Здається, вперше з пострадянських часів у США з'явилася внятно доктрина відносин з Росією - її розробив Freedom House. Вона складається з трьох складових: 1) «просування спільних з РФ інтересів», при цьому необхідно остерігатися пасток і обманом з боку РФ; 2) стримування російських поползновения на сусідів, енергетичного шантажу та інших вибриков; 3) Протидія РФ від можливості стихійного та системного розвалу, оскільки при цьому арсенали зброї можуть виявитися невідомо в чиїх руках. Наскільки реалістичною є, по-Вашому, ця доктрина?

(Віктор): Не бачу в цій доктрині особливої новизни і не впевнений, що шановний Freedom House - єдиний, хто займається в США комплексним і стратегічним плануванням відносин з Росією. Але, відповідаючи на Ваше запитання, висловлю деякі зауваження по зазначеним пунктам: 1) Що є «інтереси РФ»? Чи можна взагалі визначити консолідовані загальнонаціональні інтереси та пред'явити їх світові, якщо в РФ по суті немає легітимної влади, а дії та прагнення так званої «еліти» дуже часто йдуть врозріз з нагальними потребами маси населення? Можливо, маються на увазі позиції керівництва РФ з важливих, у тому числі, міжнародних питань. З такими позиціями і з цим російським керівництвом уряду США, природно, доводиться мати справу і знаходити якісь спільні або компромісні рішення.

Американцям і їх союзникам слід насамперед визначитися з власними інтересами і пріоритетами, щоб потім проводити їх у відносинах з Росією в рамках наявних можливостей. 2) Таке стримування, очевидно, необхідне, і воно здійснюється сьогодні досить традиційним набором засобів. Однак воно не вербалізуеться ідеологічно, що достатньо зрозуміле. РФ - не СРСР, щоб оголошувати їй тотальну холодну війну. 3) Відомо, що втрата контролю над арсеналом різних видів зброї - улюблена страшилка мешканців Кремля і його закордонних друзів (Freedom House, зрозуміло, не в рахунок). Мовляв, не тисніть на нас занадто сильно, а то розвалимося, вам же буде гірше. А ще краще, допомагайте нам зміцнитися - вже ми самі подбаємо про те, щоб наша зброя потрапляла тільки в надійні і чисті руки. Між тим, могутній і єдиний СРСР заполонив пів-планети своєю зброєю і військовими технологіями, включно з найбільш смертоносними. Він озброював найбільш криваві і непередбачувані режими і угруповання. СРСР розвалився – але чи стала через це ситуація в сенсі розповсюдження озброєнь гіршою і небезпечнішою? Якщо оцінювати проблему глобально, то навряд чи це так. З іншого боку, сучасну РФ ніяк не можна вважати чесним і надійним партнером у справі міжнародного контролю над розповсюдженням озброєнь. Москва активно обладнує авантюристичні режими в Латинській Америці, на Великому Близькому Сході та в Африці. Є відомості про те, що російська зброя потрапляє в руки міжнародних терористів. Отже, я б не вважав нинішню РФ гарантом зміцнення безпеки в даній галузі. Що ж стосується можливості хаосу в ній самій і всіх пов'язаних з цим ризиків, то до цього швидше за все може довести сам російський режим. Я б не виключив навіть навмисних провокацій такого роду з його боку. Ясно одне: умиротворенням, поблажками та поступками всю цю проблему не вирішити. Сполученим Штатам і Заходу доведеться тримати ситуацію в Росії під пильною увагою й діяти у власних та глобальних інтересах в залежності від обстановки. Розхитувати Росію свідомо, звичайно, не слід. Але й збереження її нинішніх контурів за будь-яку ціну - аж ніяк не самодостатній пріоритет.

(Марина): Серед ідей, якими оперують військові аналітики і які вони просувають на рівень офіційного політичного курсу, фігурує дифузія. Йдеться про те, що в сучасному світі Росії не варто прагнути до територіального розширення та поширення суспільних моделей. Головне - тримати в руках критично важливі точки опори влади і загальний стратегічний контекст. Тоді, навіть якщо американці прийдуть у пострадянські країни, справжніми господарями там все одно залишиться Москва.

За ініціативою військових і силами військових спецслужб на очах відбувається відновлення та розширення Москвою радянських позицій в Африці та Латинській Америці. Робиться це наполегливо і цілеспрямовано, без оглядок на реакцію Заходу. Перш за все прибирати до рук місцеві силові структури, налагоджується смичка з «колегами», до чого потім підтягується все інше. У цій лінії є союзники, але є і вороги внутрішні та зовнішні. Яким чином вдасться розіграти і тих і інших Заходу - справа його внутрішньої рішучості та політичного і військового мистецтва.

Інтерв’ю брала Надія Банчик

 
 
 
Dear visitor, you went to the site as an unregistered user. We encourage you to register or enter the site under your name.
 
   
 
 
   
   
   
 
 (голосів: 1)
| Переглядів: 2060
 [Друк]
 
     
TOП НОВИН

РЕКЛАМА