Третє березня – день народження “Нової української хвилі”

Дорогі наші читачі, дорогі земляки! 3 березня у приміщенні Генерального консульства України в Нью-Йорку відбулася презентація громадської організації “ Нова українська хвиля” та її інтернет-видання.

[Відео дивіться ТУТ]

Міжнародна науково–практична конференція «Українська діаспора – джерело утвердження позитивного образу України у світі» відбулася у Стемфорді 20–21 вересня 2008 року

 
  Головна  
 

КАЛЕНДАР
«    Липень 2009    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 

ОПИТУВАННЯ

АРХІВ
Березень 2019 (1)
Березень 2017 (1)
Січень 2017 (1)
Грудень 2016 (5)
Жовтень 2015 (2)
Березень 2015 (1)
   
 
  Культура : Духовно–зріла людина – творець своєї долі і співтворець історії свoго народу  
 
   
 
 
   
 
Mирослава Роздольська

Ми приходимо у цей світ, щоб бути щасливими. Іноді шукаємо свою дорогу у потемках і покладаємось тільки самі на себе. Церква проповідувала протягом століть постулат: «Хто терпен, той спасен» і нагорода за страждання – там, на небі, бо Царство Боже є тільки у вічності…
Світ радикально змінився у минулому  ХХ–му столітті, особливо на Заході, де формувався новий менталітет людей з «відкритим розумом і відкритим серцем».
З певних причин Східна Европа залишається більш консервативною. Мислення побудоване на страсі формувало буття, у якому дорога до добробуту довша і складніша. Проте саме на Сході зберігаються духовні цінності, які вже втрачені на Заході.
Наш власний досвід побудови себе, як духовно–зрілої людини, а значить вiльної людини,  – невіддільний від досвіду цілого суспільства, бо перш ніж створити країну своєї мрії, ми мусимо самі звільнитись від старого мислення і стати новою людиною. Шукаючи кращого життя, ми відкриваємо світ, вчимося пізнавати себе. А пізнавши себе і Бога в собі стаємо творцями власної долі і співтворцями нового суспільства.
Розвиток людини не зупиняється до кінця її земного життя. Процес перемін має ступені переходу від одного рівня до іншого  і не завжди ці процеси проходять безболісно, навпаки, в той момент вони здаються невиносимими.
Відчуваючи обмеження пройденого шляху, ми водночас отримуємо можливість побачити Того, хто супроводжує нас на дорогах життя. Так духовне зростання відкриває для нас справжню таємницю любови. Уміючи посміятись над власною недосконалистю, ми піднімаємось над щоденними клопотами. А відкриття таємниці любови веде до порівняння нашоєї людської природи з людською природою Iсуса Христа, як Сина Божого, і тоді перед нами постає питання: «Хто Він для нас сьогодні?»
«Mи досягаємо мети у житті, тільки тоді, коли ми є у  єдності з Творцем і завдяки любові, яку носимо у собі.
Унікальність, особливість кожної людини починається з усвідомлення, що єдиною реальною силою і владою у світі є тільки сила і влада Любови.

Будьмо вiдкриті, як діти

Коли ми говоримо про зрілу особу, маємо на увазі людину, у якій гармонійно поєднується психологічний і духовний розвиток. Святий Павло каже: «Коли я був дитиною, говорив, як дитина, міркував, як дитина. Коли я став мужем, покинув те, що дитяче» (Кор. 13:10–11). Це поняття дитячості у значеннi незрілості є глибоко відмінним від поняття дитячої відкритості у сприйнятті світу і себе в ньому. Ісус бо ж каже, що у Царство Боже може увійти тільки той, хто прийме його, як дитина (див. Мк. 10:14–15), тобто той, хто  з довірою і  відкритістю  до пізнання приймає кожен новий день свого життя, яке ми своїми думками та відносинами з Богом і з людьми будуємо тут, на землі, і разом з цим надбанням переносимось у вічність.
У житті кожного з нас відбуваються події, які кличуть до перемін, відкривають для нас нові перспективи. Цей досвід дає нам можливість формувати нашу людську досконалість, служить для нас поштовхом до співпраці з Творцем, коли воля Божа активізує нашу волю, а наша вiдкритість і повна довіра до Нього дозволяє Святому Духові діяти в нас і перемінювати нас на духовно зріліших.
У книзі «Багатство життя» американський богослов Френсіс Бауер наголошує, що духовнiсть вiдображає перш за все наш шлях бачення дійсності і себе, як частину цієї дійсності; наше бачення світу і взаємовідносин, які наповняюють змістом наше життя. «Духовність не є дослівно те, що ми робимо, фундаментально, вона відображає, хто ми є у наших взаємовідносинах з Богом, який дає оцінку нашим діям» .
Розвиваючи цю думку, можемо сказати, що наше здоров’я, наше багатство є результатом наших внутрішніх зусиль, нашого способу мислення, на основі якого вибудовується наше життя. Ми не можемо отримати здоров’я, щастя, любов без нашої духовної участи. Ці цінності ми самі моделюємо з матеріалу нашого виховання, нашого життєвого досвіду. Невдачі чи успіхи є також наслідком нашої внутрішньої праці. Ніхто не може зробити нас щасливими, тільки ми вiдповiдальні за наше власне життя. Немає лікаря, який може зцілити нас, якщо ми не готові прийняти цей дар зцілення.

Mи є таємницeю Всесвіту

Ми отримуємо наші знання із космічної вічности, яка є безмежною скарбницею духовних надбань людства. Кожному з нас напевно не раз доводилось чути зовсім недитячі думки з уст малої дитини. Звiдки вони?
Ми є частиною космічної таємниці Всесвіту. Ми намагаємось пізнати себе, зрозумити нашу природу і нашу сутність. Проте наша людська свiдомисть обмежена до нашого досвiду. Наші знання про світ базуються на наших думках про нас самих.
Роздумуючи над першою частиною «Буття», ми можемо бачити у світлі цього тексту самих себе, як загублених грішників, що успадкували це зіпсуття вiд наших предків. Протягом століть людське відання про Бога було побудоване на концепції Бога караючого, який тільки судить і карає нас за гріхи, а ми перебуваючи у страсі, просимо про спасіння.
Чимало західних богословів запрошують нас поглянути на цей текст з іншого боку і побачити Бога, який дивується, радіє, почуває себе щасливим від усвідомлення того, що все, що  Він створив є  «добре». А коли створив чоловіка і жінку, то побачив, що це було «дуже добре». Творення, співтворчість існує в живому взаємозв’язку з Творцем. Це дар взаємних гармонійних відносин, а не антагонiстичних. Багатство нашого життя є у зв’зку з найвищою Красою і найвищим Добром, яке ми називаємo Богом Любови.
Mи сповнюємось вірою, коли ми не боїмось прийняти прекрасну цінність нашого власного буття, усвідомивши, якими ми є дорогоцінними для Всесвіту. Цей духовний пошук Краси і Доброти веде нас до розуміння Любови, як дару Божого. В цьому новому баченні ми можемо сказати, що Старий Завіт каже нам не про те, як Бог карає нас, тому, що ми грішні, а що ми є під неослабним милосерддям Божої любови. Наша духовна мандівка є пошуком відповідi на Любов, яка нас сотворила, і яка ніколи не згасає.
Навчившись любити, ми приходимо до дуже важливого розуміння про те, що Бог є присутнім поруч з нами повсякчас, присутній тут і тепер. Усвідомивши це, ми відкриваємо себе для обожествлення.
Сотворені Творцем ми сповнені прагнення на власне повне виявлення себе. Не закопати, а розвинути дані нам таланти,  використати їх на виконання свого істинного призначення Людини – співтворця Бога на землі.
Проте заклопотанa буденними, щоденними  справами, людина часто і не спроможеться протягом цiлої своєї земної подорожі  пізнати свою істинну природу і жити згідно неї.
Особливою ознакою поєднання духовного і природного начала є Втілення, коли Слово стало Тілом.  Бог прийняв тіло, щоб показати нам, як любити у власному тілі. Воно є тимчасовим для нашого духу. Але воно є храмом нашого духу. І оскільки людина є  єдиним цілим, то людське тіло є обожествлене в той сам час, що і душа. Тіло є також відзеркаленням нашого життєвого досвіду, так само, як і думки, що є навіяні досвідом, який проходить тіло.
Іноді можна побачити, як з роками стають подібними зовнішністю чоловiк і жінка, які живуть у гармонії, тобто мають однаковий спосіб мислення і шкалу цінностей, або усиновлені діти, які є у духовній близькості з одним із батьків. Проте це тільки маленький штрих до пізнання самих себе. Насправді ж ми є більшою таємницею (містерією], ніж ми можемо коли небудь осягнути.


Каже Бог, – "Я виллю мого Духа на всяке тіло» (Дi.2:17)

Те, що богословська наука називає oбожествленням людини – це процес трансформації і повернення до правдивого дару – бути подібним до Бога і рости в Бозі. Біблія часто промовляє до людського серця, яке прагне Бога і свідчить, що людина нiколи не була рoз’єднана з Ним: «Як лань прагне до водних потоків, так душа моя, прагне до Тебе, Боже. Душа моя жадає Бога, Бога живого» (Пс. 42:1).
Коли наприкінці 80–х років вірні  Української Греко–Католицької Церкви, яка виходила з підпілля, вийшли під хоругвами на вулиці міст і сіл, до них приєднувались сотні молодих людей, які не знали ані Святого Письма, ані  історії Церкви, проте разом співали: «Ми хочем Бога – Він наш Батько. Ми хочем Бога – Вiн наш Цар!»
Згідно плану обожествлення, людина, яка прийняла Христа повинна була стати новим створінням: «Тому, коли хтось у Христі, той – нове створіння. Старе минуло, настало нове» (Кор. 5:10).
Суспільство, яке відкинуло атеїстичне мислення, мало би набрати також нових гуманістичних обрисів. Та перш за все це повинно бути чітко задекларованo, як  в основному законi – Конституції, так і  у новій ідеології, яку сповідує це суспільство. Та, на жаль, такої ідеології в Україні за 17 років ще не вироблено.
Духовно–зріла нація може сформуватись у суспільстві, яке живе, чи хоча би робить зусилля, щоб жити за законами Природи, за законами Правди.
В одному зі сво1х листів карл Юнг пише: «Я не можу дати жодного означення Бога. Я можу тільки сказати, що моя праця доводить імперично, що образ Божий існує і присутній у кожній людині, і що цей образ має обриси саме Його людської природи» .
«Ми ж усі мов дзеркало, відкритим обличчям відзеркалюємо Господню славу і преображуємось у  Йoго образ, від слави у славу, згiдно з діянням Господнього  Духа» (2 Кор. 3:18). «Усі бо ті, що їх водить Дух Божий, вони – сини Божі. Бо ви не прийняли дух рабства, щоб знову підлягати боязні, але прийняли дух усиновлення, яким кличиме : Авва! Отче!. Сам цей Дух свідчить, що ми дiти Божі, а коли діти, то спадкоємці ж Божі – спадкоємці Христа» (Рим.8:14–16).
Це нові радисні відносини з Богом. Головний висновок Біблії в тому, що найпершим наслідком Бoжої Любові є ми самі . Ві дкриваючи себе для цієї Любові, зростаючи у ній, ми робимо єє присутньою для всіх, кого ми зустрінемо на нашій життєвій дорозі. «Не я більше, а Христос живе у мені». Це відчуття, коли людина стає одним цілим в житті і в любові з Творцем.

Пізнати себе

Кожна людина посвячує значну частину свого життя, щоб  пізнати себе i зрозуміти саму себе. Це і є дорога до мудрості. У культурі кожного народу є свої легенди прo мудрість, що саме базуються на духовних психологічних знаннях про людину. Цей процес пізнання, дорога до мудрості, має початок, але не має кінця. Мандрівка до самого себе може бути дуже довгою, або ж прислухаючись до внутрішнього голосу, ми діємо згідно нього цілком спонтанно.
«Якщо свідомість розвивається нормально, діалог з вічністю, таємниці якої ми свiдомі, веде до суцільної трансформації, і вона не просто є відображенням нашого досвіду, як надії на мудрість, але скоріше проходить понад нас, як сила оновлення», – пише Кетлін Фишер у книзі «Внутрішня веселка»
Процес перемін (трансформації) починається звичайно з події чи досвіду у нашому житті, яка глибоко вражає нашу душу і виглядає, як така, що зовсім не повинна бути, бо не має ніякого сенсу  у цей час. Але саме ці події змушують нас переосмислити своє теперішнє розуміння життя і постаратися усвідомити, що ми знаємо і, як ми знаємо. Життєва криза змушує нас поглянути на себе і на світ іншими очима і прийти до усвідомленого розуміння Божої присутности у нашoму житті. І тільки тоді ми стаємо здатні чути питання і відповіді вічности на життєйські проблеми. «Не те, щоб я осягнув уже мету, чи був уже досконалим, але змагаю далі, чи не здобуду її, бо саме на те Христос Ісус і здобув мене. Брати, я не вважаю, що осягнув уже мету; на одне лиш зважаю: забуваю те, що позаду, і змагаюся до того, що попереду» (Фил. 3:12:13).
У  Леонардо да Вінчі є відома картина останньої вечері. Коли митець намалював образ Ісуса Христа, він почав шукати когось, хто би став прототипом Юди. Протягом десяти літ так і не міг нікого знайти. Коли ж нарешті знайшов, той чоловік запитав, який образ художник хоче малювати з його обличчя. Почувши відповідь, закрив обличчя руками, і ридаючи сказав: «Пам’ятаєш, як  десять років тому ти малював з мого обличчя образ Ісуса?»
Коли людина іде шляхом духовного зростання, тобто відкрита на переміни в собі це і є згодою на обожествлення, іншими словами пошук свого правдивого образу.

Прийняти себе – перший крок духовного росту

Зрозуміти себе і прийняти себе,  таким яким ти є – це перший крок до духовного росту. Коли ми спокійно прислухаємось до свого внутрішнього голосу i починаємо розуміти наші проблеми, ми усвідомлюємо необхідність переходу від одного образу до іншого. Вмираючи у старому образі, ми відроджуємось у новому.
В одному з оповiдань Тургенєва є образ дiвчини, вихованої в строгих правилах. Мама навчала її, що у відносинах між чоловіком і жінкою нічого доброго бути не може. Кілька років після смерті матері дівчина зустрiла молодого чоловіка, який стривожив її серце. Неввинний поцілунок привів до конфлікту з собою, якого вона не змогла пережити, і прийняла фізичну смерть.
Така ментальність дівчини ХVІІІ ст. виглядає по меншій мірі незрозумілою сучасній людині. Суспільна свідомість виросла до зовсім інших відносин. Проте і у наш час, коли люди набагато більше поінформовані про можливі наслідки психологічних переживань, і, здавалось мав би бути вироблений імунітет на страждання, людина часто не вміє справлятися зі своїм болем. Навпаки з кожним роком зростає кількість чоловіків і жінок, які страждають депресією, раковими захворюваннями, однією з причин яких психологи ввжають невміння прийняти і «відпустити» біль, страждання, простити і у найпершу чергу самому собі.
Єлезавета Джансон у книзі  «Страждання жінки» каже, «сильне страждання, це добавка для інтенсивного творення себе».  Бо саме в такий час ми, звертаючись за допомогою до Бога, активізуємо свою волю. Приходимо до розуміння прощення самих себе і наших кривдників.
В історії про Адама і Єву також знаходимо цей психологічний конфлікт, який змушує нас запитувати: «Чому людське життя таке важке? Дерево »изнання добра і зла веде до пошуку відповіді на це складне запитання через набуття життєвого досвіду. «переосмислені нами знання про добро і зло допомагають нам виробити імунітет прото смерті. Вільна гра уяви і думок приводить до вільного вибору досвіду. Кинець історії в Едемському саду проголошує, що жити людським життям – значить жити з моралль, тобто знайти свою дорогу до добре прожитого життя. Звідси знову ж таки випливає висновок, що джерело наших проблем не в зорях, а внас самих.



 
 
 
Dear visitor, you went to the site as an unregistered user. We encourage you to register or enter the site under your name.
 
   
 
 
   
   
   
 
 (голосів: 1)
| Переглядів: 8192
 [Друк]
 
     
TOП НОВИН

РЕКЛАМА