Третє березня – день народження “Нової української хвилі”

Дорогі наші читачі, дорогі земляки! 3 березня у приміщенні Генерального консульства України в Нью-Йорку відбулася презентація громадської організації “ Нова українська хвиля” та її інтернет-видання.

[Відео дивіться ТУТ]

Міжнародна науково–практична конференція «Українська діаспора – джерело утвердження позитивного образу України у світі» відбулася у Стемфорді 20–21 вересня 2008 року

 
  Головна  
 

КАЛЕНДАР
«    Квітень 2009    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
 

ОПИТУВАННЯ

АРХІВ
Березень 2019 (1)
Березень 2017 (1)
Січень 2017 (1)
Грудень 2016 (5)
Жовтень 2015 (2)
Березень 2015 (1)
   
 
  Меридіани : Сповідь заробітчанина  
 
   
 
 
   
 
Італійська правда про українську кривду

Олександр ГАВРОШ 

Олександр Дякулич — тренер, заробітчанин і шукач справедливості.

      Ми сидимо в кав'ярні. Тут узагалі-то не палять, але нам дозволили. Ми щойно познайомились. Олександр Дякулич, колишній гравець юнацької збірної України з футболу, виступав у командах майстрів другої ліги чемпіонату СРСР. Нині — головний тренер команди «Бужора» (Іршава), яка грає у вищій лізі на першість Закарпаття. Дякуличу 42 роки, але виглядає він значно старше. І винна у цьому подія, про яку Олександр розповідає:

      — Три роки тому переді мною гостро постала проблема фінансів. Син вступив на юридичний факультет, донька закінчувала школу. Треба було щось робити, аби вивчити дітей. Багато чув про заробітки в Італії, Португалії. А тут сусідка, яка працювала в бюро подорожей та туризму, запропонувала, що може влаштувати на роботу в Англію. Заробітки там, мовляв, на порядок вищі — до 3-4 тисяч доларів. Але 3 600 треба заплатити їй наперед — за оформлення документів, візу тощо. Я погодився. Позичив 5 тисяч, аби було й на дорогу.

      Через 7 місяців вона дала квитки на київський поїзд і сказала, що в Києві нам принесуть паспорти з візами, все пояснять і літаком відправлять до Лондона. Їхало нас троє. У Києві ми довго видзвонювали потрібних людей. Коли вони прийшли, то дали нам закордонні паспорти з хорватськими візами. Мовляв, ми їдемо туди по туристичній путівці, а там на місці буде формуватися група на Лондон.

      Так ми опинилися на Адріатиці. Довкола всі відпочивають, розважаються, а ми навіть плавок не маємо. Ми ж збиралися на довгі місяці важкої роботи! Через тиждень з'явився хлопець, який назвався Отто, і забрав наші паспорти — щоб робити англійську робочу візу.

      Нарешті прийшов останній день нашої путівки. Отто попросив почекати ще два дні. Нарешті приніс нам... чеські паспорти з нашими фото і чужими прізвищами. Ясна річ, що це нам не сподобалося. «Віддавай українські паспорти!» — накинулися ми на нього. Але, виявляється, він їх відіслав... в Україну.

      Так ми опинилися в іншій країні з чужими та ще й підробленими документами. Додому повернутися ніяк. Отто порадив їхати до Італії, а звідти — вже до Британії. Так ми й зробили. Але в порту Венеції, коли міняли валюту, нас помітила поліція. Мене з товаришем забрали на перевірку документів і виявили, що паспорти фальшиві.

      18 годин я доводив, що я — чех, не знаючи й трьох речень по-чеськи. На щастя, вони не мали чеського перекладача, тому користувалися російським. Мій закарпатський діалект перекладач сприймав за чеську говірку. Через кілька днів мене відпустили, бо не мали змоги утримувати. Паспорт, сказали, здадуть у чеське посольство як фальшивий. А мене попросили прийти за кілька днів, тоді підготують документи на виїзд із країни.

      Я вийшов з-за грат о 8-й вечора. Мої спільники накивали п'ятами ще першого дня. Не знаючи мови, не маючи жодної зачіпки, я просто брів вулицею навмання і молився. Зупинитися — означало знову потрапити на очі поліції. В одному зі сквериків почув українську мову. Розмовляли дві жіночки. Я зі словами благання звернувся до них, але вони запевнили, що не можуть взяти мене на нічліг. Заночував у тому ж скверику, в коробці від холодильника. Згодом виявилося, що це «український» парк і тут збираються наші заробітчани.

      Наступні ночі я провів з такими, як сам, небораками, у закинутому заміському будинку. Там була суцільна руїна. Ні води, ні вікон. Спали ми на дверях. За цей тиждень я додзвонився додому, і мені дали телефон мого колишнього вихованця Василя, який працював в Італії. Я зателефонував йому. А він був у Римі, за 600 кілометрів. «Сідай у поїзд і приїжджай. Я тебе зустріну», — порадив. «Але я не маю жодного документа!» — «Нічого не трапиться, приїжджай!» — наполягав він.

      Усі свої речі я викинув, аби не привертати жодної уваги. Але нашу людину й так за кілометр видно. Ці кілька годин у поїзді я безперестанку молився. Поліція проходжувалася вагонами, але мене не зачепила.

      У Римі мене зустріли і провели на квартиру, яку знімали наші заробітчани. Ночувало там 20 чоловік на матрацах. По черзі готували їсти, милися, ходили в туалет. Але після попередніх днів ця квартира здавалася мені зірковим готелем. Та моє щастя тривало недовго. Через кілька днів поліція влаштувала облаву — арештували всіх, хто був без документів чи мав прострочену візу. Тепер я вже називав себе справжнім прізвищем, але казав, що паспорт з італійською візою вкрали. Так говорять усі. На мене завели справу, зняли всі дані. А через декілька днів видали документ, за яким я через 5 днів повинен був покинути Італію.

      Я б із задоволенням це зробив, але з таким документом хто мене пропустить через кордони? Навіть водії наших автобусів відмовляються брати подібних пасажирів! Пішов до українського посольства. Там величезні черги. На «білий» паспорт треба чекати кілька місяців.

      Залишалося викинути припис поліції і жити нелегально далі. Я повернувся знову на квартиру. Товариші почали підкидати тимчасові заробітки: когось підмінити на будівництві, когось — на хаті. Це давало змогу не вмерти з голоду. Але не більше. Жив у постійному страху. Лягаєш спати — боїшся, встаєш — боїшся, йдеш вулицею — боїшся. Так тривало 5 місяців...

      Почалися проблеми зі здоров'ям. Подерлося взуття, і я купив найдешевше. Майже його не знімав, бо весь час у русі. Почала нога пухнути, загнивати.

      Один із тих, у кого я позичав гроші вдома, працював в Італії. Будучи в Іршаві, він зайшов до дружини поцікавитися, як справи. Та розплакалася й усе розповіла. Він знайшов мене у Римі й забрав із собою у провінцію. Запропонував працювати його напарником.

      Та через кілька днів, коли ми поїхали автомобілем на роботу, нас зупинила поліція. Перевірка документів. Мене знову затримали. Подивилися на комп'ютері, побачили, що мене вже арештовували в Римі. Через кілька днів, проведених у камері-одиночці, повезли в наручниках на суд. Я вже по-італійськи трохи говорив, то коли сказав, що дружина заробляє 30 євро на місяць, суддя не міг повірити. Присудили десять років заборони в'їзду до країни і три роки арешту умовно. На щастя, депортація була насильною і за рахунок Італії.

      До літака мене везли в наручниках в оточенні чотирьох озброєних карабінерів. У салоні нас було 20 депортованих. Пасажири дивилися на нас перелякано. Вдома зустріла рідна СБУ, кілька разів усіх ретельно обшукуючи та допитуючи. Ось так тривав мій вояж — із вересня 2003 року по лютий 2004-го. Що я натерпівся за цей час, що пережив — це важко переповісти! Слава Богу, що залишився живий.

      Люди нагадують постійно про борги, а повернути гроші нема звідки. Ми з дружиною звернулися до жінки, яка нас підбила на ці «заробітки», аби повернула наші гроші. Вона відмовилася, і ми написали заяву в міліцію. Порушено кримінальну справу за фактом скоєння злочину. До нас підходять багато людей iз району і розповідають, що з ними вчинили так само. Це був добре налагоджений канал відправки наших людей за кордон. Але все робиться для того, аби затягнути судовий процес. Справу передали чомусь до мукачівського суду, хоча всі живуть на Іршавщині.

      Ті, через кого ми потрапили в халепу, люди не бідні й впливові. Відбулося вже 15 судових засідань, а кінця не видно...

      Мій співрозмовник поїхав додому. А я ще довго сидів і думав, як багато відбито в цій одній історії і як одна мить може змінити все життя. І чи потрібно гнатися за щастям по чужинах, прирікаючи себе на такі приниження? І чому нам так незатишно вдома? І зрештою — чи переможе тут коли-небудь справедливість?

 

ОФІЦІЙНО

      За різними оцінками, від 3 до 5 млн. українців виїхали на заробітки за кордон. Лише в Італії їх нараховується понад мільйон чоловік.

      Найбільшу кількість робочих рук постачають на Захід Тернопільська, Закарпатська, Хмельницька, Чернівецька області.

      Цікаво, що певна частина заробітчанських грошей повертається в Україну. За словами голови управління НБУ в Чернівецькій області Богдана Ковча, лише з початку року від заробітчан iз-за кордону надійшло в Буковину понад 27,4 млн. доларів та 5,5 млн. євро. «Ці кошти, — цитує пана Ковча УНІАН, — на сьогодні є чи не основним джерелом поповнення депозитних банківських вкладів та причиною покращення життя і доходів громадян».


 
 
 
Dear visitor, you went to the site as an unregistered user. We encourage you to register or enter the site under your name.
 
   
 
 
   
   
   
 
 (голосів: 1)
| Переглядів: 3052
 [Друк]
 
     
TOП НОВИН

РЕКЛАМА