Третє березня – день народження “Нової української хвилі”

Дорогі наші читачі, дорогі земляки! 3 березня у приміщенні Генерального консульства України в Нью-Йорку відбулася презентація громадської організації “ Нова українська хвиля” та її інтернет-видання.

[Відео дивіться ТУТ]

Міжнародна науково–практична конференція «Українська діаспора – джерело утвердження позитивного образу України у світі» відбулася у Стемфорді 20–21 вересня 2008 року

 
  Головна  
 

КАЛЕНДАР
«    Квітень 2009    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
 

ОПИТУВАННЯ

АРХІВ
Березень 2017 (1)
Січень 2017 (1)
Грудень 2016 (5)
Жовтень 2015 (2)
Березень 2015 (1)
Жовтень 2014 (3)
   
 
  Культура : Ecclesia Irredenta: криза і реформи  
 
   
 
 
   
 

Ecclesia Irredenta: криза і реформи

Олег ГІРНИК. — "Патріархат", березень-квітень 2009 року

Економічні кризи, газові війни, грошові реформи вносять корективи в духовне життя світу, України, в духовне життя й УГКЦ, змушуючи: по-перше – до критичного аналізу пройденого шляху за період незалежності; по-друге – до визначення пріоритетів духовної діяльності.

Економічна криза як нагода для очищення

Економічні кризи, газові війни, грошові реформи вносять корективи в духовне життя світу, України, в духовне життя й УГКЦ, змушуючи: по-перше — до критичного аналізу пройденого шляху за період незалежності; по-друге — до визначення пріоритетів духовної діяльності. Оглядаючись на діяльність УГКЦ за період незалежності, головною помилкою варто назвати «будівельну істерію» − необґрунтоване та неконтрольоване будівництво храмів.

У місцях конфлікту з православними громадами, де не вдавалось полагодити почергові богослужіння, будували нові церкви. Саме таких необдуманих кроків очікували від УГКЦ провокатори іноземних спецслужб: закріпити на матеріальному рівні поділ в громадах, які історично були греко-католицькими.

На превеликий жаль, духовенству УГКЦ забракло здорового глузду, аби зрозуміти: виховане при сталінізмі старше покоління неможливо змінити; усі сили необхідно спрямувати на порятунок молоді, створюючи для них пасторальні центри. І це найкраща альтернатива у майновому конфлікті з православними громадами.

Після виходу з підпілля соціальна складова Церкви з об’єктивних причин дуже змінилася: по-перше, було винищено майже всю духовну еліту та інтелігенцію; по-друге, комуністична ідеологія трактувала інтелігенцію як непотріб-прошарок й успішно сформувала тип-стандарт простака-пролетарія, споживацько-паразитуючого мутанта, для якого культура, духовність рівнозначні серпу й молоту.

Отож організацією відновлення греко-католицьких громад займалась переважно робітничо-селянська верства українського суспільства, котра швидко пристосувалась до нових реалій «постсовєтської ринкової економіки». Комерційні поїздки до колишньої Югославії, Польщі, Угорщини, торгівля кольоровими металами збанкрутілих підприємств, торгівля іконами, книгами та літургійним начинням з пограбованих церков сформували нову верству «узаконених злодіїв-торгашів», котра себе гордо називає «business-еліта» і яка, на жаль, формує тепер стратегію «духовного» та «культурного» життя УГКЦ.

Спритні «душпастирі-про-раби» швидко «вичислили» слабке місце «business-еліти», «нових українців» − закиди сумління від накраденого провокують механізм психологічної компенсації, вимагаючи матеріальної пожертви «на храм», «на празникове застілля», «на прощу в Люрд-Рим-Єрусалим», «духовну віднову в Меджугорії». «Будівельна істерія» зацементувала духовне життя громад, замурувала кадрову політику Церкви, молодіжну стратегію.

Значний відсоток молоді відійшов у секти, не дочекавшись пасторальних центрів, остаточно розчарувався у «вірі своїх батьків», правдивість якої утверджувалась у суперечках за храми. Інша частина молоді вдалася за «духовним проводом» до попсових літераторів (Андрухович, Забужко, Сняданко, Жадан…), котрі, за влучним визначенням Дм. Стуса, починаючи з другої половини 80-х років, перевдяглись у «короткі штанці розважальної літератури, а часами зовсім ходили без них», займаючись «дослідженням польового сексу» та «колекціонуючи пристрасті».

Молодий поет Андрій Любка кількома рядками влучно опише духовний стан та «релігійний досвід» молодого покоління:

«Ну і …, якщо цю партію програно, немає
Втрачених і знайдених поколінь, є
Лікеро-горілчані заводи, є гори вбитих
Нікотином коней, є століття абортів і
Гомосексуальних батюшок московського Патріархату,
жоден месія не витягне нас із
Цього лайна…»

Водночас частина духовної інтелігенції, «прибульці» з діаспори, добре влаштувавшись, не дуже поспішала міняти духовний клімат у Церкві. Складається враження, що такий стан справ їх влаштовує, більше переймаючись тим, щоб світло їхньої «духовної слави» не зблідло поряд з новим поколінням.

Отож здібні до формування духовної культури були відсторонені та ізольовані від активного життя УГКЦ. Вони не влаштовували також і тих, хто успішно поєднав своє священиче покликання з посадою «будівельного прораба» та «друга business- еліти».

Відтак, найбільшу загрозу нові духовні паростки становили для категорії колишніх працівників райкомів, обкомів комсомолу, різного роду «торгових ревізорів» та випускників православних семінарій Загорська, Пітера, Одеси, які напрочуд швидко, яко «новонавернені конвертити», піднялися по висхідній церковної єрархії та адміністрації, вносячи свій попередній досвід у життя Церкви.

Довголітній в’язень таборів о. Йосип Годунько висловлював побоювання щодо поповнення духовного проводу УГКЦ за рахунок «пролетаріату», «простаків», «комсомольців» та «пастухів» (а не пастирів), на жаль, побоювання таки справдились! Отже, цілком зрозуміло, чому статистично найбільша Церква серед Східних католицьких Церков досі не має патріархату, і таки замало говорити: «Нас багато!". Антіохія, Александрія, Рим не потребували доказувати свій статус патріархату, бо поняття «патріархат» − у першу чергу випливає з культурної традиції, себто, першорядним не є канонічний устрій, а наявність самобутньої філософсько-богословської школи.

УГКЦ фізично вийшла з підпілля, однак і понині перебуває в підпіллі духовно, її канонічний статус — ecclesia irredenta (з лат: невизволена церква), «німа церква», яка не може звільнитись від комплексу меншовартості, тому й не може проявити свій творчий потенціал.

Проблема з визнанням патріархату вирішиться, як тільки в УГКЦ виникне сучасна філософсько-богословська школа, яку творитимуть самобутні, оригінальні автори, котрих перекладатимуть іншими мовами. Однак повернімось до пріоритетів, стратегії в час кризи. Якщо криза в державі створює проблеми, то в Церкві вона їх вирішує.

Всі проблеми можна звести до наступних: фантазм духовного відродження та релігійна культура.


Фантазм національного та духовного відродження

Криза дає можливість побачити «хто є хто». Криза — це деконструкція системи, в якій стають видимими фантазми та симулякри. Тепер цілком очевидно, що т. зв. «національне та духовне відродження» України — це лише фантазм.

«А натомість іде нова Україна… й я не можу її прийняти, я не розумію її, вона мені чужа й огидна! Просто повзе по нашій землі безкоста й безмозка маса, яка здатна тільки хапати, пожирати і розмножуватися… а більше нічого! Найгірше ж, що ми втратили орієнтири. Зруйнована вся система цінностей, от що! За радянської влади я знав: комуніст — це ворог. Дисиденти — друзі. Незалежна Україна — мета, за яку треба віддати життя… А зараз що? Не знаєш, хто твій друг, а хто ворог! Учора генерал КГБ душив дисидентів… а сьогодні вони підтримують його на виборах! Я нічого не розумію в цій новій Україні! А ще гірше те, що, виявляється, Україні ми просто не потрібні…», — писатиме Леонід Кононович у посткатастрофному романі «Тема для медитації».

На його думку, сучасна Україна є «величезним нагромадженням тенденцій, котрі свого часу не обмінялися, не зруйнувалися, не спалилися — і мертвим тягарем зависли над цілим суспільством, породивши низку порожніх, безреферентних знаків. Симулякри присутні повсюдно, вони заповнюють усі сфери громадського життя.

Симуляція національного відродження, демократії, прав людини, економічного зростання і поліпшення добробуту громадян… Симуляція літератури, котра дедалі більше нічого не захищає і нікого не зачіпає. Симуляція політичної боротьби, коли імітується структурування на лівицю і правицю, а насправді державою заправляє одна політична сила…». Саме «будівельна істерія» довший час забезпечувала симуляцію «духовного відродження».

Красномовною ілюстрацією реалій «духовного відродження» є установа під назвою «Фонд духовного відродження ім. митрополита Андрея Шептицького». Властиво, фонд існує лише на папері, залишилась лише його табличка, яка досі прикрашає вітрину одного з приватних комерційних банків, розташованого у Львові навпроти Головної пошти.

Криза покладе край «будівельній істерії», закордонно-благодійні ж фонди та гранти вже згортають свою поміч Україні. Прийшов таки час для пошуку власних резервів, активізування творчого потенціалу, котрого у вірян УГКЦ достатньо.

Релігійна культура

Нещодавно на передачу «Шустер Live» завітав Лоренцо Медічі — нащадок найвідоміших меценатів епохи Ренесансу. Варто було слухати нудні суперечки нашої політичної псевдо-еліти, аби почути лише одну фразу італійського шляхтича: «В ситуації економічної кризи в першу чергу необхідно інвестувати в культуру». На жаль, наша грошовита псевдо-еліта, мізки якої замерзли на рівні льодовикового періоду «законів ринкової економіки», ці слова не почула… А втім, для УГКЦ принциповим залишається питання філософської та богословської школи, яка б заклала фундамент під сучасну релігійну культуру України. Тривалий час точиться дискусія довкола «київського богословія», однак завдання філософсько-богословської думки — дати відповідь на питання, які повстають hic et nunc.

Проблема, яка проймає наскрізь українське суспільство, — це Голодомор 1932—1933 рр. Пригадаймо, що Вавилонське вигнання переросло у «тему для медитації» для юдейського народу і так виникли перші сторінки книги Буття; катастрофа Йова поповнила Біблію книгою, яка досі провокує гострі дискусії в рамках теодицеї; голокост ще більше загострив екзистенційну проблематику серед сучасних єврейських філософів, а Теодор Адорно писання поезії після Аушвіцу називав варварством.

Чи не вважатимемо непристійним богослов’я як слово про Бога після трагедії Голодомору? «Факти потребують тлумачення тому, що без цього Тридцять Третій рік так і зостанеться в нашій свідомості страшною макабричною казкою, не більше», — писатиме Леонід Кононович. Він вперше зробив спробу в романі «Тема для медитації» говорити про Голодомор з точки зору теодицеї, соціальної психології та метафізики. Голодомор як почуття неспокутуваної провини перед тими, що загинули в цій трагедії, проник у підсвідоме кожного українця, «чисте бо сумління — це винахід диявола», — писатиме Альберт Швайцер.

Тому сумління українських філософів та богословів УГКЦ не має права на спокій. Голодомор висунув багато проблем, на які необхідно дати відповідь, це є спільна проблема всіх українських Церков, яка може стати шансом для об’єднання українського християнства. Єдність українського християнства також входить у число проблем формування української релігійної культури.

Поряд з темою «київського богословія» висувається концепція «Київської Церкви» як модель поєднання українських Церков. Тут будуть корисними думки, які свого часу висловив Павло Флоренський у статті «Записка о християнстве и культуре» (1923) про безуспішність уісіх екуменічних зустрічей та міжконфесійних нарад, які до питань віри приступають не з середини, а зовнішньо, наче археологи, втрачаючи почуття релігійної свідомості та не бачачи цілісної картини реальної ситуації. На його думку, «жодна церковна канцелярія, бюрократія та жодна дипломатія не вдихнуть віри і любові туди, де їх немає».

Всі спроби «зовнішньо латати християнство» не сприятимуть об’єднанню християнського світу, навпаки, поглиблюватимуть ізоляцію. «Ми змушені визнати, що не відмінності у вченні, обряді та церковному устрої — справжня причина поділу християнського світу, але глибоке взаємне недовір’я до Христа Сина Божого, що у плоті прийшов у цей світ.

Визнаймо, що ці підозри не такі вже й безпідставні, адже віра у її найглибших основах справді ослабла, на що виказують плоди браку віри — антихристиянська культура. Це стосується не конфесій, а всього християнського світу, котрий об’єднаний тепер за однією ознакою — занепадом віри», — вважає Флоренський, закликаючи перед лицем існуючої кризи усіх, хто називає себе християнином, «єдиним серцем і устами» покаятись, волаючи до Бога: «Допоможи моєму невірству»! Щойно тоді питання про об’єднання християнського світу з екуменічних офісів перенесеться на чисте повітря. Те, що виглядало не під силу людині, врешті-решт стане можливим для Бога.


• http://www.patriyarkhat.org.ua/ukr/archive/article;546;411/

 
 
 
Dear visitor, you went to the site as an unregistered user. We encourage you to register or enter the site under your name.
 
   
 
 
   
   
   
 
 (голосів: 0)
| Переглядів: 2144
 [Друк]
 
     
TOП НОВИН

РЕКЛАМА


 
   
Warning: Unknown: open(/home/content/83/10146283/tmp/sess_ammqrsbdep85jbroikmbgj4qs7, O_RDWR) failed: No such file or directory (2) in Unknown on line 0 Warning: Unknown: Failed to write session data (files). Please verify that the current setting of session.save_path is correct () in Unknown on line 0