Третє березня – день народження “Нової української хвилі”

Дорогі наші читачі, дорогі земляки! 3 березня у приміщенні Генерального консульства України в Нью-Йорку відбулася презентація громадської організації “ Нова українська хвиля” та її інтернет-видання.

[Відео дивіться ТУТ]

Міжнародна науково–практична конференція «Українська діаспора – джерело утвердження позитивного образу України у світі» відбулася у Стемфорді 20–21 вересня 2008 року

 
  Головна  
 

КАЛЕНДАР
«    Березень 2009    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 

ОПИТУВАННЯ

АРХІВ
Березень 2019 (1)
Березень 2017 (1)
Січень 2017 (1)
Грудень 2016 (5)
Жовтень 2015 (2)
Березень 2015 (1)
   
 
  Меридіани : Червона земля Бразилії  
 
   
 
 
   
 

РОЗПОВІДЬ ПРО ТЕ, ЯК УКРАЇНЦІ ШУКАЛИ СВОЄ ЩАСТЯ ЗА ОКЕАНОМ


Після того, як 1888 року в Бразилії скасували рабство, цій країні стало катастрофічно бракувати робочих рук. Порожнечу вирішено було заповнити українцями. Правителі Австро-Угорщини Габсбурги, під рукою яких були західні регіони України, і тодішній імператор Португалії та всія Бразилії Дон Педро Сегондо щодо цього швидко знайшли спільну мову. Останній потребував нових підданих як дешеву робочу силу. Бразилія заради цього оплатила кількадесят океанських рейсів одного італійського пароплавства. В Галичині й на Буковині розпочалася кампанія вербування переселенців до Бразилії. У селах на сходках зачитувалося звернення бразильського імператора, в якому обіцялися золоті гори: і земля, і реманент, і хата, і грошова допомога. Агенти пароплавної компанії сприймалися як посланці Божі, котрі прийшли врятувати селян від злиднів та безпросвітного життя.
Охочих переселитися знайшлося багато. Настільки, що місцева шляхта навіть сполошилася: а хто ж на неї тут працюватиме? Стала чинити перешкоди. Але людей було вже не спинити. Зібрали нехитрі манатки та й на пароплави.  Защеміли серця, побігли щоками сльози: прощавайте, рідні поля і долини, синії гори. Не було в кишенях грошей, зате мали заповітні вузлики з насінням гречки, пшениці, жита і проса. По ночах розв’язували їх, перебирали зерна, наче найкоштовніші діаманти, щоб, бува, не попріли, не проросли. Морем шалено гойдало, немилосердно парило, заливало дощем. Погожої години переселенці збиралися на палубі і вдивлялися в безмежну далечінь: де ж отой берег, на якому обіцяно рай? Ось він! Вічнозелений, закучерявлений дивовижними деревами і кущами. Обнімалися, цілувалися, підкидали шапки вгору. Причалили до бразильського порту Паранагуа, що в штаті Парана, в середині січня 1889 року.  Спека, за переказами, тоді була неймовірна. Але наші земляки сходили на берег у шапках і кожухах. Місцеве населення на тих волохатих прибульців витріщало очі: ведмеді, мавпи чи ще якісь небачені істоти з іншого світу? Ніхто з представників влади їх не зустрічав. Пізніше з’ясувалося, що поки українці були в дорозі, їхній «благодійник» імператор Педро Сегондо втратив свій трон, тож у Бразилії на деякий час запанувала демократія, якій було байдуже до переселенців. Півдня величезний натовп наших земляків стояв під пекучим сонцем, чекаючи якогось знака. Покликали місцевого латинського пароха (священика). «Я не знаю, що це за люди, але про всяк випадок ми їх охрестимо», - сказав священик і почав обряд. Чи то друге хрещення допомогло, чи лемент жінок, які обурювалися тим, що відбувається, але розгубленість минула. Стали купувати у місцевого населення коні й кароси (підводи). Хтось вказав їм напрямок руху: Понта-Гросу і Прудентополіс. Рушили. На каросах - жінки й діти, чоловіки пішки. По бездоріжжю, через дику сельву (ліси)...
1895 року почалася друга масова хвиля переселення українців до Бразилії. На одному з кораблів плив разом із своїми земляками двадцятирічний хлопець Іван Бело. Якась сорока чи, може, чайка принесла пасажирам звістку про те, що везуть їх не до Паранагуа, що в штаті Парана, а на північ Бразилії - в Іспіріто де Санто, на кавові плантації. З листів перших переселенців Іван та його друзі вже знали, що ті кавові плантації - то пекло, а в Парані, що на гірському плато, яке продувається вітрами з Аргентини, клімат набагато прохолодніший, отже, сприятливіший для українців. Збагнувши, що їх хочуть ошукати, пасажири того українського морського каравану збунтувалися. Капітани вимушені були повертати кораблі на південь до Паранагуа.
Але пекло було і в Парані. Землю і реманент переселенцям задарма не давали, їх треба було купувати, допомогу не виплачували. Та й що то за земля?  Непролазні джунглі, які треба було вирубати, викорчувати, випалити. По цій виснажливій роботі очам хліборобів відкривалася бразильська земля - червона, наче стигла вишня. Розминали її в руках, нюхали, навіть на смак куштували.  Дивувалися, як може вона родити. Грошей не було, тож вимушені були заробляти на будівництві телеграфних ліній, залізничних та битих доріг. Єдиний дарунок від демократичного уряду - низенькі бараки, наче намети, увійти куди можна було лише на карачках. Бачив я їх на фотографії в музеї Прудентополіса: собачі будки, інакше й не назвеш. Селилися українці навколо міст Малєт, Антоніо-Олінто, Женераль-Карнейро, Понта-Гросу, Санта-Андраді, Ріо-Кларо, Дорізоні, Ірасемі, Іраті, Санта-Катаріна. Та найбільше їх чомусь зосередилося у Прудентополісі, який нині вважається українською столицею Бразилії. Окрім наших земляків, штат Парана освоювали італійці, португальці, німці, японці, поляки і бразилійці - нащадки португальців, які змішали свою кров із індіанською, африканською, європейською і геть забули про своє етнічне походження.
За всіма прибульцями вороже спостерігали з джунглів індіанці. Не подобалося їм, що на їхніх землях порядкують чужинці. Тож часто нападали на колоністів.  Якось із Паранагуа вийшли 80 українських родин, але до Понта-Гросу не дійшли.  Знайшли їх забитими на дорозі. Біля Санта-Катаріни індіанці знищили ціле українське село Модему. Нині там - пам’ятний знак. А скільки худоби українських фазендейро вибили тубільці! Та індіанські стріли і списи - далеко не всі біди, які впали на голови бідолашних емігрантів. Їх косили малярія, жовта лихоманка, тиф, жалили різноманітні гади, котрими і нині кишить сельва у Парані, вони труїлися невідомими плодами і рослинами, голодували. Якби не піньйори, то, напевно, вимерли б. Ці дерева українці обожнюють за красу і за користь, яку приносять людям. Я й сам закохався в них і три пагінці привіз в Україну, посадив у горщику. Але, на жаль, не прижилися. Як не приживається в Бразилії наша калина. Це перевірено часом і досвідом кількох поколінь. Зрілий піньйор має височенний стовбур, як у сосни, а гілки - наче руки, підняті до неба для молитви. Це дерево раз на рік дає округлі колючі плоди, всередині яких насінини, схожі на великі часничини. На смак вони - як їстівні каштани.  Українці їх перемелювали, смажили, варили і так виживали. Хоча продуктів нині вдосталь, насіння піньйорів і досі улюблена їжа українців Бразилії. З них печуть млинці, начиняють ними вареники і пиріжки. Молоді деревця піньйорів наші брати прикрашають на Різдво на радість малечі.
А ще у той важкий час українцям допомогла згуртованість. Толокою ставили хати, вирубували ліси, на заробітки йшли великими гуртами. Страйкували теж дружно: один за всіх і всі за одного. А потреба в цьому була, бо експлуатували емігрантів на будівництві доріг та залізниць нещадно. Одного разу страйк українців у Прудентополісі тривав так довго, що уряд вимушений був залучати військо, яке палило бараки і частувало шомполами лідерів непокори. Ті, хто мав гроші, тікали тоді до США та Канади.
Українські переселенці на відміну від інших етносів були населенням бездержавним, не мали своїх амбасадорів (послів) і консулів. Тож заступитися за них було нікому. Директор прудентопольського Українського музею Мирослава Крива показує оригінал листа перших емігрантів до високого духовного чина в Україні з відчайдушним благанням прислати священиків. З прибуттям священиків українці ніби заново народилися, ніби відкрилося у них друге дихання. Як не бідували, але на останні мільрейси (грошова одиниця) стали зводити церкви.  Перша постала на горі Сьєра Тигру біля Малета. Загалом же в Парані було збудовано понад 230 українських церков, із них 33 - в районі Прудентополіса.  Росли церкви, а разом із ними  й українських дух міцнів. Греко-католицька церква стала духовним оплотом українства. На відміну від латинської, яка опікувалася лише релігійними справами, вона взялася за розвиток шкільництва, народних промислів, пісенної і танцювальної творчості, книговидавництва, випуск українських газет і журналів, організацію народних свят.  Культурно-духовний вплив української церкви був (і є) настільки потужний, що наші народні звичаї стали запроваджувати й інші етнічні громади. У Прудентополісі, наприклад, 60 відсотків становлять українці, решта - італійці, німці, поляки. Однак усі мають звичай на Різдво колядувати, а на Великдень святити паски і водити гаївки навколо церкви. Привітайтеся у Прудентополісі до будь-кого словами: «Слава Йсу!» і у відповідь почуєте: «Навіки слава!», хоча ця людина українською, може, і не володіє. Коли над Прудентополісом шаленіють громи, а це трапляється дуже часто, всі мешканці за українським звичаєм палять свічки-громниці. Є два села, де живуть переважно поляки, але церкви там українські. Так от, щоб брати участь у відправах, поляки... вивчили українську. Навіть у часи диктатури Жоао Варгоса (1930-1954), який заборонив вживати інші мови, окрім державної португальської, українська вивчалася у підпільних суботніх школах при церквах.
Отак колишні австріяки, поляки, москалі, якими вони значилися в списках одразу по прибутті, ставали українцями. Бразилія теж їх відкрила і з гордістю вважає «украніано» невід’ємною частиною бразильського життя. Вони таки навчили червону землю родити пшеницю, жито і гречку. Прудентопільщина (вжиткове слово переселенців) аж по 1990-й уважалася житницею Бразилії, аж поки українську пшеницю не витіснила імпортована дешевша аргентинська, яка вирощується на чорноземах. Опанували українці й інші сфери та галузі. Багато їх серед науковців, політиків, адвокатів, лікарів, журналістів. Внесок наших єдинокровних у бразильську культуру величезний. Українська писанка стала офіційним символом штату Парана. Пам’ятник цьому народному витвору стоїть в центрі Українського меморіалу в Куритібі.
«Я люблю українців за щирість, працьовитість, порядність. Намагаюсь бути схожим на них. Робитиму все, аби Прудентополіс став українською столицею Бразилії у повному розумінні цього слова. Про це мають свідчити не лише мова та звичаї, а й архітектура», - говорить прудентопольський варіадорес (голова районної ради) Кандерой Майнандерс...
Прудентопільщина поділена більш як на 100 ліній, по-нашому сіл. Хоча селами їх назвати важко, бо хата від хати здебільшого за 1-3 кілометри, скоріше, це об’єднання хуторів. Разом із секретарем префектури (районної адміністрації) Дірсеу Бело, далеким нашадком отого Івана, який прибув до Бразилії 1895 року, їдемо до помешкання його родини на лінію Сети Десетимбру (імені 7 Вересня).  Дорога, як гойдалка: то вгору, то вниз, обабіч - густа сельва. Якби не піньйори, евкаліпти і бананові пальми, то подумав би, що в Карпатах. Але гори тут мають шпилі не м’які, як у нас, а зазубрені, наче багнети. Час від часу авто мусить зупинятись, упираючись у стіну дощу. І раптом: велика улоговина, освітлена сонцем, а на її денці грають у футбол підлітки (хлопчики і дівчатка), демонструючи дива дриблінгу. «Їх би - у київське «Динамо», грали б не гірше тих, що куплені за мільйони», - подумалося. На схилах долини пасуться вівці, корови, свині, коні. Виблискують на сонці викупані дощем трави. Позирають звисока сеньйори-піньйори. Розспівався птах Жвонди бару (Іван із болота), про якого українці складають казки і легенди. Будує він свою хату з глини. І якщо його подруга Жванінья зраджує, то він її замуровує в хатинці разом із коханцем.
В долині - ідилія. На порозі сільської хати - Тарас і Лусія Тересія Бело, господарі. В руках Тараса чарка з кашасою (самогонкою з цукрової тростини), Лусія тримає тарілку з наїдками. Так в українських селах зустрічають найдорожчих гостей. Сіли обідати. Подавали кастелінью (свиняче ребро), керерінью (білу кукурудзяну кашу з м’ясом), солонину, різні салати з екзотичних овочів, молоду картоплю, притрушену кропом, вареники, домашні пиво і житній хліб. Розповідали про життя-буття. Мають Бело кілька ділянок землі загальною площею близько 30 га. Вирощують чорну квасолю, тютюн, кукурудзу, корінь маніоки. Протягом року можуть зібрати з однієї ділянки три врожаї. Але потім дають їй три-чотири роки перепочити. За цей час вона заростає кущами і лісом, тож доводиться все це зрізати, підсушувати і палити. Це на місцевому діалекті зветься «фойсувати росу». Дуже важка і небезпечна робота. Бо під ногами повзає і на кущах висить гаддя. Двох Бело воно кусало, один із них помер. Є й неотруйні зелені змійки джерарики, які живуть на горищах, у льохах, полюючи на мишей. «Їх бити не можна», - каже Тарас. «Чому?» - дивуюся. «Бо ще не достигли», - сміється, натякаючи на зелений колір плазунів. Зате павуків, які заповзають у хату, треба знищувати, попри український звичай оберігати їх, бо якщо не ти їх, то вони тебе. Господарство Бело належить до сільськогосподарської асоціації, членами якої є переважно українські фермери. Однак це не колгосп. Кожен розпоряджається своєю продукцією самостійно. А от у відповідальні періоди сезону фазендейро об’єднуються, працюють по черзі то в одному господарстві, то в іншому. За рік фермерське господарство має 10-15 тис. доларів чистого прибутку. Живуть дружно. На весіллях, буває, збирається по триста чоловік. З’їдають двох биків, чотирьох свиней, випивають кілька бочок пива. Горілку ж на весіллях тут не п’ють.
По обіді смакували шимароном. Це такий парагвайський чай, який заварюється з висушеного листя деревця херба-мати. П’ють його із чаші (куї), яка виготовляється із порунги - висушеного плода, схожого на диню. Напій до того гіркий, що очі на лоба лізуть. Але місцеві українці стверджують, що він надзвичайно корисний для серця та інших органів, дає енергію на цілий день.
Потім пішли у сад та на город. Я звернув увагу, що земля тут не червона, як на полях, а чорна. «Бо угноювали цю ділянку протягом багатьох років, от і утворився чорнозем», - пояснили мені. На городі - картопля, кріп, хрін, капуста - все майже таке, як і в нас. А в саду росте те, що можна побачити в ботанічному атласі тропічного поясу: виноград, банани, помаранчі, маракуя, жабочікаво, папая, мамая, ананаси, гранат, пітанга та багато інших екзотичних дерев і кущів. Вишні, сливи, черешні, яблуні не приживаються. «Яке ж воно, бразильське щастя?» - запитую у Тараса. «Гірке, як шимарон», - відповідає.
Бразильські українці аж тремтять, коли мова заходить про Україну. Дуже кортить їм знати, звідки вони, якого роду. Мріють відновити втрачені зв’язки з Україною. Дірсеу Бело п’ять років тому вирвався на свою історичну Батьківщину. Жив майже два місяці, маючи в кишені лише... двісті доларів. Але наші люди, дізнавшись, звідки він, допомагали, чим могли. Групові поїздки представників нашої діаспори в Україну щороку організовує греко-католицька церква. Всі, хто побував на землі предків, кажуть, що повернулися іншими людьми. «Ніби живої води напилися...» А ще їм відкрилося, що й тоді, у ХІХ столітті, і сьогодні нашу землю свідомо спустошують якісь злі сили, виганяючи з неї українців на чужину. А тому радять: шукайте кращої долі не втечею за кордон, а боротьбою за кращу Україну.


Олександр КАРПЕНКО

 
 
 
Dear visitor, you went to the site as an unregistered user. We encourage you to register or enter the site under your name.
 
   
 
 
   
   
   
 
 (голосів: 1)
| Переглядів: 2582
 [Друк]
 
     
TOП НОВИН
» New WebSite is Coming Soon!

РЕКЛАМА